Безвісно відсутня (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)

ukrfemidaЯкщо я колись почну писати спогади, то чільне місце в них посяде історія про те, як я в судовому порядку виселяв з квартири племінницю члена Конституційного Суду України. Втім, сильно підозрюю, що до того поважного віку, коли люди всідаються за мемуари, я з таким послужним списком просто не доживу – приб’ють раніше. Тож не стану відкладати на непевне майбутнє те, що можна зробити сьогодні, і розповім про цю, воістину, видатну епопею.

Трапилась ця історія на самому початку ХХІ століття в славному місті Донецьку. Одного літнього дня в редакцію місцевої ділової газети зазирнув громадянин років тридцяти виразної семітської зовнішності й поцікавився, де можна побачити автора цих правдивих рядків.

Візит незнайомця нікого в редакції не здивував. Ось вже півроку як, прагнучи підняти тираж, газета проводила такий собі експеримент – щоп’ятниці читачі (переважно – дрібні підприємці) могли завітати до редакції й поплакатись на свою лиху долю. Як правило проблема була у всіх одна й та ж і називалась вона словом з трьох букв – ДПІ, тобто державна податкова інспекція.

Якщо розповідь про безчинства митарів була гідною уваги, шукач правди видавав довіреність на процесуальне представництво, після чого одна з гієн пера, тобто все той же автор цих правдивих рядків, подавала позов в інтересах читача-підприємця до господарського суду, у той час як інша гієна – Валик Хорошун – все це описував у черговому газетному пасквілі, доводячи до нестями голову Державної податкової адміністрації Донецької області Олександра Олексійовича Папаїку. Судді мене люто ненавиділи, Валика – любили й намагались усіляко ублажити, але це не допомагало ані їм, ані податківцям.

Годі й казати, що боролись за чужі права ми абсолютно безплатно (хоча ні, брешу – одного разу директор магазина з Маріуполя нас таки побавила пляшкою коньяку та копченою рибкою) при тому, що бували дні, коли в день слухалось по чотири таких справи. Стверджувати, що наші довірителі були завжди праві й відрізнялись винятковою законослухняністю – то значно перебільшувати. Але ми з Валентином були твердо переконані, що такій державі як Україна підприємець не винен нічого і завзято кидались у бій. До речі, практика була на нашому з Валиком боці – за рік не була програна жодна справа. Що в черговий раз доводило тезу про те, що в судах не встановлюють істину й не вирішують, хто правий, а хто винуватий – це знає тільки Господь Бог. У судах лишень розв’язують спірні правовідносини, виходячи з принципу змагальності сторін. Перемагає не той, хто правий, а той, хто розумніший…

Отже, візит чорнявого молодика нікого в редакції не здивував, за кілька хвилин допитливість гостя була задоволена й ми неквапно спілкувались на тему, яка становила для нього жагучий інтерес і яка геть не цікавила мене.

Редакційний гість – прізвище його було, як зараз пам’ятаю, Горник – кілька років тому виїхав на мешкання до Ізраїлю. А його батько – до Німеччини. Втім, в Україні в них залишилось спільне майно – трикімнатна квартира в «кооперативному» будинку, спорудженому за радянські часи на кошти пайовиків-кооператорів на заздрість мешканцям державних осель.

Зараз, коли ледь не кожний першокласник має в кишені мобільний телефон, важко уявити, яким побутовим надбанням ще навіть у 90-ті роки минулого століття вважався стаціонарний телефон, встановлений у міській квартирі (про села годі навіть говорити). Для цього треба було не один рік чекати в черзі, до того ж телефонний номер вважався власністю держави й лише, так би мовити, здавався в оренду мешканцям певної квартири й тільки на час їх проживання за певною адресою.

Так ось, батько й син Горники, покидаючи благословенну українську землю й полишаючи тут свою нерухомість, звісно ж, не хотіли, щоби встановлений у помешканні телефон був відключений від лінії, а його номер – переданий комусь іншому. Бо тоді квартира сильно втрачала в ціні. Отже, треба було, щоби в квартирі, начебто, хтось проживав. Створити юридичну видимість такого проживання було нескладно – у пострадянській Україні ще діяли совкові рудименти на кшталт «прописки», тобто дозвільної реєстрації громадян за певним місцем мешкання. Тож, уїжджаючи з України, Горник-молодший прописав у цій квартирі одну свою подругу.

Сплинуло три роки, зараз він приїхав, щоби квартиру продати. Але спочатку подруга мала «виписатись» — подати відповідну заяву до паспортного столу. Одначе вона вперлась і стала шантажувати колишнього кавалера, вимагаючи за свій підпис грошовий еквівалент третини вартості помешкання.

– Господи, — кажу, — та що за проблема? Ваша колишня пасія, наскільки я розумію, у тій квартирі ніколи не мешкала.

– У неї і ключів немає, — каже Горник, — квартира стоїть абсолютно порожньою.

– Так подайте позов до суду про визнання її такою, що втратила право на користування житлом. Для цього достатньо надати докази, наприклад – покази сусідів, що вона не з’являлась у квартирі понад шість місяців. І тоді паспортний стіл її випише на підставі рішення суду.

– А Ви б не могли взятись за цю справу? – питає Горник.

– Ні, це виключається. Ми – не адвокатська контора й ведемо лише ті справи, які буде потім цікаво описати на сторінках газети як приклад самозахисту підприємців.

Горник аж підскочив:

– Ви собі не уявляєте, що це буде за справа. Саме тому я звернувся до Вас – мені порадив один мій знайомий, якого податківці штрафанули за несплату земельного податку, а Ви в суді зробили тим податківцям «козячу морду».

– А, власник меблевого магазину по вулиці Артема… Минулого місяця була така публікація.

– Він сказав, що якщо Ви не зможете цю аферюгу через суд з квартири виписати, то ніхто не зможе. Бо я звертався до самих відомих адвокатів у Донецьку, всі категорично сказали, що це неможливо й що вони навіть пробувати не хочуть.

– Чоловіче, — кажу, — справ, яких би не можна було виграти в суді, не існує. Причому, виграти абсолютно законно. Треба просто розуміти, за які ниточки смикати. Тому ще раз кажу: це Ваша приватна проблема, ми Вам співчуваємо, але радимо звернутись до адвоката, а не в газету.

– Але жодний адвокат тут не допоможе! Ви знаєте хто в цієї подруги тьотя? – Суддя Конституційного Суду Чубар!

– Людмила Пантеліївна? – я аж присвиснув, бо впродовж десяти років, до вересня 1996-го, пані Чубар була головою Донецького обласного суду.

– Ось-ось. А двоюрідний брат – начальник відділу в Адміністрації Президента, що наглядає за правоохоронними органами. Зараз я візитку його пошукаю, гляну, як правильно називається посада.

– Ігор Чубар, чи що? Це який був, здається, прокурором у Ворошиловському районі Донецька, а потім – у Харцизьку?

– Не знаю я, де він прокурорствував, але найкраща подруга Людмили Пантеліївни – це Лісова. Знаєте таку?

– Ну, як же ж, Валентина Іванівна – голова судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Донецької області.

– І Ви після цього мені радите подавати до суду позов про виселення племінниці Чубар?

Ну, як тут не замислитись. Замислився і я. Взяв день на роздуми. Порадився з Валиком. А наступного дня знову зустрівся з Горником і кажу:

– Зателефонуйте батькові в Німеччину. Нехай заїде в консульство і посвідчить довіреність на моє ім’я на ведення справи. До речі, в якому районі розташована квартира?

– У Ворошиловському.

– О, боги! Івашура буде безмежно радий… А довіреність нехай поштою перешле Вам. Тільки щоби не надумав посвідчувати в нотаріуса – потім матимемо мороку з легалізацією. Лише в консула…

Не думаю, що радість Віктора Олексійовича Івашури, тодішнього голови Ворошиловського районного суду м.Донецька, який мій позов в інтересах батька та сина Горників розписав на суддю Коновалова, була безмежною. Я, взагалі, сумніваюсь у тому, що він зрадів. Як і Віктор Васильович Коновалов, який вважався у Ворошиловському суді спеціалістом по спілкуванню зі мною.

Втім, про Віктора Васильовича я також слова поганого сказати не можу попри те, що він незадовго до своєї смерті, їдучи з роботи п’яним до нестями напередодні 8-го березня, на своєму автомобілі врізався в мікрорайоні «Текстильник» в «Мерседес» моїх знайомих. Ремонтних робіт там було десь на 30 тисяч доларів, але Коновалов без питань все відшкодував. І це не дивно – на той момент він вже змінив Івашуру на посаді голови Ворошиловського районного суду м.Донецька, який донеччани здавна називають коротко й влучно: Вор-суд.

Тактичні бої

Якраз на той час у провадженні Коновалова перебував позов до газети та Валика Хорошуна про стягнення, здається, 50 тисяч гривень на компенсацію моральної шкоди, завданої публікацією статті про трудові будні прокурорів. Позивачем виступив колишній заступник Мар’їнського міжрайонного прокурора Марченко (на момент подачі позову він вже працював у прокуратурі Кіровського району Донецька) та пенсіонер МВС, у недалекому минулому – борець з організованою злочинністю, на прізвище Плотницький. Зрозуміло, що я представляв газету й пив кров з судді та позивачів по повній програмі.

Фабула статті, за яку обурені позивачі вимагали 50 тисяч грн., була, дійсно, унікальною.

Наприкінці 90-х років минулого століття в Мар’їнському районі Донецької області на посаді заступника міжрайонного прокурора служив такий собі Ігор Марченко. Прокурор – як прокурор. На роботу він їздив вдягнутий у спортивний костюм, лакові черевики та норкову шапку з золотим ланцюгом на шиї завтовшки з мізинець. Як і всі прокурори, займався зароблянням свіжої копійки й навіть відкрив на паях з місцевим підприємцем Володимиром Ополєвим міні-пекарню.

Згодом Марченко перебрався в прокуратуру Кіровського району Донецька, але регулярно навідувався в Мар’їнку, забираючи свою частку прибутку від діяльності пекарні. А коли, траплялось, державні справи вимагали присутності пана прокурора в обласному центрі, Ополєв сам приїздив у Кіровську райпрокуратуру та привозив компаньйону гроші. Ці гроші Марченко щоразу занотовував до відомості, куди записував дату, суму, курс долара й ставив власноручний підпис.

Може б і донині опікувався б пан Марченко хлібом насущним, але одного разу, восени 2000 року, після чергової п’янки йому спало на думку, що нелогічно ділитись з якимсь комерсантом прибутками, якщо можна все забирати самому. Думка ця була реалізована в суто донецьких традиціях: Марченко запросив Ополєва до райпрокуратури, після чого разом з ще одним «хлібопіком» — співробітником УБОЗу Плотницьким — вивіз директора пекарні в розташований поблизу гуртожиток і бив доти, доки Ополєв не написав розписку, що, начебто, винен Марченку 30 тисяч доларів. Отримавши цю розписку, прокурор оголосив, що відтепер колишній компаньйон переходить до нього в рабство й має привозити в прокуратуру Кіровського району м.Донецька все, що заробить.

Але Володимир Ополєв, залікувавши сліди побоїв, платити в прокуратуру відмовився. Тоді на прохання Марченка за нього взявся Мар’їнський міжрайонний прокурор Едуард Шевченко та начальник слідчого відділу тамтешньої податкової міліції Олег Лінник.

До речі, Едуард Васильович Шевченко донедавна служив у Генеральній прокуратурі України, опікувався злочинами на транспорті, остання його посада перед звільненням в порядку Закону України «Про очищення влади» була в Головній військовій прокуратурі. Що ж стосується Олега Володимировича Лінника, то нині він суддя Шевченківського районного суду Києва.

Так ось. Якраз за пару місяців до того, як підприємець Ополев потрапив у поле зору прокурора Шевченка та податкового міліціонера Лінника, у перших числа грудня 2000 року, зі слідчого відділу Мар’їнської податкової міліції звільнилась і виїхала за кордон слідчий Ірина Вишневська. Лінник вирішив цим скористатись і разом зі своїм підлеглим Віталієм Степаненком у січні 2001 року виготовив від імені Вишневської «заднім числом» постанову про порушення проти Володимира Ополєва кримінальної справи за, начебто, ухилення від сплати податків, підробивши підпис Вишневської.

Але найскандальнішим було те, що все це відбувалось на «канонічних землях» колишнього прокурора Донецької області, а на той час – народного депутата України, Геннадія Васильєва, який всевладно панував на території Мар’їнського та Велико-Новосілківського районів.

Доки ми з Валиком витягували Ополева з в’язниці (до речі, на підприємця вдягнули наручники в один день з Юлією Тимошенко, 13 лютого 2001 року), Марченко, думаючи, що в нас немає доказів його бурхливої комерційної діяльності, на пару з Плотницьким подав позов до Вор-суду, за місцем розташування редакції.

Позов потрапив на розгляд до Коновалова і Віктор Васильович – вайлуватий та трохи клишоногий – кожного разу, коли зтикався зі мною в коридорі суду, зупинявся й починав пояснювати, чому він обов’язково задовольнить позов Марченка:

– Вовчику, ну сам подумай, я ж з Генкою Васильєвим на одному курсі вчився. Ну, як я тепер можу йому відмовити? Давай я тобі краще кілька твоїх позовів задовольню – до кого хочеш. А по цій справі, ну, сам розумієш…

– Вікторе Васильовичу, — кажу, — так, може, Ви самовідвід візьмете, якщо наперед знаєте своє майбутнє рішення?

– Я серйозно.

– І я серйозно. А давайте-но заб’ємо парі на те, що Марченко відмовиться від позову?

Коновалов починав хіхікати та йшов до себе в кабінет, завалений паперами, що роками не прибирались. Але я на Віктора Васильовича не ображався, бо знав те, чого не знав він – у мене на руках був оригінал відомості Марченка, куди той записував отримання грошей від підприємця Ополева. Не світлокопія, а саме оригінал, придатний для будь-якої почеркознавчої експертизи, оскільки містив і слова, і підписи, і цифри. Цей оригінал я беріг «на десерт», а спочатку хотів вимотати процесуального опонента й суддю. Бажано – до передінфарктного стану. Бо мав час і натхнення.

Наступне засідання за позовом Марченка трапилось невдовзі після того, як я всередині літа 2001 року здав на пошту позов у інтересах Горника. Після безпредметного засідання (здається, хтось знову не з’явився) Коновалов попрохав мене на кілька хвилин затриматись у його захаращеному кабінеті:

– Ну що ти зв’язався з оцими жидами? Воно тобі треба? Ти ж не дурна людина і маєш сам зрозуміти, що ніякий суд цю дівку з квартири не вижене.

– Так Ви в рішенні так і напишіть, Вікторе Васильовичу, — сміюсь я у відповідь.

– Ну, роби як знаєш, а я тебе попередив…

Пройшов місяць, пройшов другий, пішов третій, а жодної офіційної реакції на мій позов про позбавлення племінниці Чубар права користуватись квартирою Горників з Вор-суду не надходило. Тоді я вкатав скаргу голові суду Івашурі з проханням ініціювати порушення дисциплінарного провадження щодо Коновалова за кричуще порушення строків розгляду справи. Але замість відповіді за кілька днів отримав ухвалу Коновалова з відмовою в прийнятті позовної заяви на тій підставі, що в позові «не указано статус позивача Горника».

Наступного дня я подаю апеляційну скаргу на це Коноваловське марення. Подаю, як і належить, у Ворошиловський райсуд, звідкіля Коновалов має переслати мою скаргу до судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Донецької області. Тобто, до Лісової. Але натомість за кілька днів отримую ухвалу Коновалова про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Тоді я подаю апеляційну скаргу на його ухвалу про відмову в прийнятті. А заодно – пишу на Коновалова скаргу до Вищої ради юстиції.

Проходить ще трохи часу й десь у січні 2002-го в редакції знову з’являється Горник-молодший. Він, виявляється, годину тому був у Коновалова, намагаючись з’ясувати, що, власне, відбувається, і наслухався безліч компліментів на мою адресу. Віктор Васильович запевняв Горника, що я – винятковий гад, пересварився з усіма суддями й тому зі мною ні в якому разі не можна мати жодних справ. І, взагалі, я не є правником і нічого не тямлюсь на юриспруденції. Натомість Коновалов запропонував Горнику свого довіреного адвоката, який, мовляв, хутенько вирішить усі проблеми.

– І що, — питаю, — багато на мене Коновалов бруду лив?

– Ой, якби Ви тільки чули, — каже Горник, — його аж тіпало.

– Це те, що нам треба. Тепер Ваша справа гарантовано виграна. Але за умови – Ви зараз викладете на папері все те, що Коновалов говорив Вам про мене. Це має бути Ваш лист на адресу головного редактора нашої газети.

Горник, довго не вагаючись, так і зробив. Навіть навів деякі цитати з палкої промови Віктора Васильовича, замість матюків вставляючи три крапочки.

Наступного дня ми з Валиком відправились до Коновалова на розгляд позову Марченка. Я зразу ж заявив відвід судді, доклавши лист Горника з детальним описом усього того, що Віктор Васильович говорив про мене. Відводи в ті часи розглядав голова суду, тож засідання довелось закривати – доки Івашура не вирішить, що робити далі.

Сплинув ще день і Коновалов розшукав мене телефоном: «Зайди, треба поговорити». Редакція від суду була неподалік (класичний випадок відстані від великого до смішного), тож за півгодини я входив у кабінет Віктора Васильовича.

– Слухай, Володю, ну навіщо нам лаятись? Якщо ти хочеш, щоби я розглянув позов Горника – та нема питань. Зараз ми все владнаємо. Поклич Тихонівну, будь ласка.

Тихонівна – завідувачка канцелярією, яка пропрацювала тут безліч років і яку боявся навіть голова суду – зайшла в кабінет з журналом реєстрації вхідної кореспонденції.

– Зараз, Володю, ми все зробимо, — Коновалов гортав журнал, — ось була твоя апеляція, а ось її вже немає. Ми її викреслили, як помилково записану. Все. Будемо вважати, що я тобі ні в чому не відмовляв. На тобі повістку, на яке число тобі зручніше, таке й запишемо… Поспішати нам немає куди, давай на березень місяць. Розпишися в отриманні.

Я розписався, ми потиснули один одному руки та поклялись у вічній дружбі. Після чого я прийшов у редакцію, зняв копію з щойно отриманої повістки по справі Горника, доклав ухвалу Коновалова про повернення позовної заяви (яку Коновалов вилучив зі справи, але яка в копії залишилась у мене), доклав копію своєї апеляційної скарги (згадка про яку «випарилась» з книги обліку) з відміткою канцелярії суду, вклав у конверт і разом з супровідним листом відправив усе це до обласної кваліфікаційної комісії суддів…

Між іншим, Коновалов після цього рік зі мною не здоровкався…

А за кілька днів, виходячи з канцелярії суду, я надибав Івашуру, який поспішав до себе в кабінет.

– Слухай, чого ти домагаєшся? – Лагідно (аж брови смикались) спитав у мене Віктор Олексійович.

– Угадайте з трьох разів.

– Значить, так. Я забрав твій позов по квартирі в Коновалова та передав на розгляд Міщенку.

– А що будемо робити з позовом Марченка до газети?

Івашура невдоволено щось буркнув і зник за дверима приймальні.

Власне, це мені й було потрібно – круговерть зі скаргами на Коновалова й була затіяна виключно заради того, щоби справа про позбавлення племінниці Чубар права на житлову площу потрапила до єдиного судді, який міг без жодних наслідків для себе винести законне та обґрунтоване рішення – до Геннадія Автономовича Міщенка.

«Клоун»

Віктор Олексійович Івашура був мудрим головою суду. І тому він знав, що комплектувати установу виключно з пройдисвітів і хабарників у мантіях не можна. Звісно, пройдисвіти та хабарники становлять кістяк українського правосуддя, а кваліфікація голови суду якраз і визначається тим, наскільки слухняний суддівський контингент він собі добрав і як хвацько цей контингент вправляється на ринку замовних судових рішень. Але при цьому треба, щоби один суддя обов’язково був опозиціонером, або, за суддівською термінологією, «клоуном», який плює на вказівки голови й розглядає справи на власний розсуд.

Принаймні, мудрий голова суду неодмінно запросить «клоуна» на роботу. Більш того, я знаю кілька випадків, коли голови районних суддів усіляко ублажали столичні інституції, що відають призначенням суддів (Вища рада юстиції, Адміністрація Президента України, Комітет з питань правосуддя Верховної Ради України), аби тільки отримати такого «клоуна» до себе на вільну вакансію. І, навпаки, ті голови судів, які нехтували це золоте правило, закінчували свою кар’єру дуже сумно. Як, наприклад, колишній голова Печерського районного суду Микола Замковенко, якого прокуратура самого десять років тягала по судах, як мавпа газету.

Бо в трудовій біографії кожного голови суду бувають такі справи, по яких – хоч умри – треба винести певне рішення, а винести його з тих чи інших причин неможливо. І тоді цю справу мудрий голова суду розписує на «клоуна», а сам у вищих інстанціях каже: «Ну, що я можу зробити, ви ж знаєте, що ім’ярек некерований і ніякому впливу не піддається. Клоун та й годі».

А якщо такого «клоуна» немає – як це трапилось у 2001 році в Печерському райсуді, коли туди надійшла скарга адвокатів Юлії Тимошенко на постанову Генеральної прокуратури про арешт «газової принцеси» — то крайнім буде голова суду, якщо не забезпечить винесення потрібного начальству рішення. Замковенко не забезпечив – і отримав сам кримінальну справу щодо себе. А требу було Миколі Івановичу повчитись досвіду в голови Ворошиловського райсуду Донецька Віктора Івашури…

У деяких судах голови навіть примудрялись мати певний зиск з самого факту наявності «клоуна». Наприклад, тривалий час у судовій палаті з кримінальних справ Апеляційного суду м.Києва працював «некерований» суддя Юрій Олександрович Василенко, який не брав хабарі, жив на саму зарплатню разом з дружиною – адвокатом Тетяною Монтян – та купою дітей і розглядав справи на підставі виключно закону та свого внутрішнього відчуття справедливості. Він продовжував працювати навіть після того, як 15 жовтня 2002 року виніс постанову про порушення кримінальної справи щодо Президента Леоніда Кучми.

Треба віддати належне винахідливості тодішнього голови Апеляційного суду м.Києва Григорія Зубця. Як згодом розповіли знайомі адвокати, Зубець встановив тверду таксу для тих, хто хотів, щоби його апеляція розглядалась у відповідності із законом, і за якихось 5 тисяч доларів розписував справи на Василенка. Юрій Олександрович довідався про те, які гроші обертались навколо нього, лише після своєї відставки за віком.

Був такий «клоун» і у Ворошиловському суді м.Донецька – Геннадій Міщенко. До речі – той самий, який у листопаді 2007 року постановив виплатити 2 млн. грн. родичам незаконно засудженої Світлани Зайцевої, що в СІЗО заслабла на сухоти й померла, полишивши сиротами трьох дітей. Пишемо «був», оскільки 17 червня 2010 року Верховна Рада звільнила його з посади з формулюванням «за порушення присяги судді». Кажуть, Автономович хотів трохи підзаробити на старість, наклавши арешт на акції українського БТА-банку та заборонивши проведення загальних зборів його акціонерів. За це й поплатився.

Одночасно з Міщенком суддівську мантію за порушення присяги судді мали зняти й з Івашури (щоправда, за інше). Але Віктор Олексійович відкараскався лише переляком, а Геннадій Автономович до останнього моменту чекав, що його минує чаша сія й поїхав у Київ домовлятись, коли вже було пізно.

Окреме провадження

Позов про визнання племінниці Чубар такою, що втратила право на користування житлом, був поданий влітку 2001 року й лише навесні 2002-го ми, нарешті, приступили до розгляду його по суті – після заміни судді Коновалова на суддю Міщенка. Що ж стосується позову до газети прокурора Марченка та пенсіонера МВС Плотницького, який розглядав Коновалов, то потреба в заміні судді відпала сама собою.

Як тільки пан прокурор побачив у моїх руках оригінали письмових доказів – записки на ім’я підприємця Ополєва, «відомість», в яку Марченко записував одержані гроші, і тому подібний паперовий мотлох, він не тільки відмовився від позову, але й написав заяву про звільнення з органів прокуратури. Втім, не з власної волі – його переконливо попрохав це зробити тодішній прокурор Донецької області Віктор Пшонка. Що не кажіть, Віктор Павлович був розумною людиною й через якогось Марченка лаятись зі мною наміру не мав – бо усвідомлював наслідки.

Спочатку Геннадій Автономович, як і належить, двічі призначав засідання, направляючи повістки як на адресу квартири, де була прописана відповідачка, так і за місцем її фактичного проживання. За першою адресою, ясна річ, отримувати повістки не було кому, а за другою мадам просто відмовлялась приймати конверти від поштарки.

Я також часу не гаяв і зробив акт огляду помешкання, підписане головою житлового кооперативу та членами правління, в якому зазначалася відсутність будь-яких предметів дамського туалету в спірній квартирі та ознак проживання людини взагалі.

На третє засідання Міщенко мені й каже:

– Слухай, давай я винесу постанову про привід мадам і направлю її до виконання в райвідділ міліції.

– Автономовичу, Ви що, здуріли? Примусово приводити відповідача хіба можна? Це ж не свідок.

– Та хай їй грець.

– Автономовичу, якщо хтось дізнається про таке, з Вас шкуру знімуть разом з мантією. Не робіть дурниць.

– А мені по хер…

Два рази Міщенко виносив постанову про привід, і два рази міліціонери подавали в суд рапорт про неможливість її виконати, оскільки дільничному інспекторові ніхто не відчиняв двері – ані за адресою прописки (що цілком природно), ані за адресою фактичного проживання.

– Розумієш, Володю, якщо я зараз винесу рішення й задовольню твій позов, завтра про це буде знати племінниця Чубар, — розмірковував Міщенко під час нашого чергового невдалого судового засідання. Ти думаєш чого Коновалов кожного дня заходить у канцелярію й питає, чи не здав я справу по квартирі?.. Завтра, припустимо, ця подруга узнає про рішення, а післязавтра подасть апеляцію, де напише, що не була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи. І рішення буде скасовано на 100 відсотків – не забувай, хто в нас голова цивільної палати Апеляційного суду. Рішення скасують, а справу передадуть на розгляд новому судді – як не Бухтіяровій, то Крупко… Ситуація просто безвихідна.

– Є ідея, — кажу. А давайте я Вам подам заяву про визнання цієї дами безвісно відсутньою.

Автономович зрозумів з півслова. Дійсно, якщо людина понад рік не з’являється за місцем свого проживання, є акт обстеження квартири, є відповідні свідчення сусідів, то ніщо не заважає суду за заявою зацікавленої особи оголосити цю людину безвісти зниклою. Для паспортного столу таке рішення також буде слугувати підставою для того, щоби виписати нашу героїню. Але головне – подібні справи належать до так званого «окремого провадження» (суд не розв’язує спір, а встановлює факт), і тому рішення по справі не підлягає апеляційному оскарженню. Його можна лише переглянути за нововиявленими обставинами в разі, якщо людина, оголошена безвісно відсутньою, згодом з’явиться до суду.

– Це ти добре придумав, — резюмував Автономович. Якщо вона довідається про твою заяву й прибіжить до мене, тоді я вручу їй повістку по квартирній справі й вже не буде жодної зачіпки для скасування рішення. А якщо вона не прийде – оголосимо її безвісно зниклою та й усе.

– Тоді я прийду на прийом з заявою в день, коли Ви будете черговим суддею.

– Ні, не треба. Це буде занадто підозріло – скажуть, що ти спеціально хотів, щоби заява потрапила саме до мене. Давай зробимо по-інакшому. У переддень мого чергування здай свою заяву на наше 15-те поштове відділення. Наступного дня твій лист буде в канцелярії і автоматично піде до мене на розгляд. Ти мене тільки попередь, а я вже прослідкую, щоби заява ніде не загубилась у Тихонівни.

Я швиденько написав заяву про визнання безвісно відсутньою громадянки З-ї Ірини Борисівні, 1969 року народження, зазначив, що її місцезнаходження невідомо, «з серпня 1999 року в квартирі вона не з’являлася, спроби встановити її місцезнаходження наслідків не дали. Майна З-ї І.Б. в квартирі немає». А також – розписав, які правові наслідки для заявника Горника матиме позитивне рішення по справі (бо з подібними заявами може звертатись не будь-хто, а тільки зацікавлена особа).

17 червня 2002 року заява була здана на пошту, Міщенко вчасно її виловив у канцелярії й призначив справу до розгляду.

Щоправда, з судовим засіданням довелось трохи почекати, позаяк 25 червня 2002 року я був затриманий прямо в редакції й наступні 10 днів провів у Ізоляторі тимчасового тримання, звідкіля мене доблесні податкові міліціонери двічі возили в суд в надії отримати санкцію на арешт. Це в такий спосіб Геннадій Васильєв вкупі з Олександром Папаїкою намагалась помститись за скандальні публікації.

Треба віддати належне Леонідові Кучмі. Президент України 6 липня 2002 року висловив з цього приводу своє обурення на колегії Генпрокуратури й того ж дня прилетів у Донецьк, влаштувавши Януковичу гармидер. Аби Віктор Федорович надовго запам’ятав цей випадок, я негайно опублікував «Тюремні записки» з розповідями про життя на нарах, де, зокрема, навів розповідь співкамерника про те, що тодішній донецький губернатор пройшов тюремні університети. Завдяки цьому, як публічно сказав Кучма «дурному випадку», народ, власне, і довідався про темні (чи, як запевняла Анна Герман – навпаки, світлі) плями в біографії нашого незабутнього…

Невдовзі після звільнення я відправився у Вор-суд, щоби отримати рішення по квартирній справі, й доки вештався по кабінетах, у коридор суду влетіла напомаджена фурія. Це й була наша відповідачка. З зойками про злочинне правосуддя вони кинулась грюкати кулаками в двері до Автономовича. Але я її дуже швидко заспокоїв:

– Ти, подруго, мерщій простуй у паспортний стіл і виписуйся сама, доки я не здав туди рішення. А якщо будеш себе нахабно поводити, погрожувати й кричати, що ти – племінниця Чубар, то, враховуючи, що ти не з’являлась за місцем проживання понад три роки, ми з Автономовичем зараз оголосимо тебе, дурепу, померлою.

На завтра квартирне питання було вирішено, дама без ґвалту виписалась самотужки, після чого Міщенко скасував своє рішення про визнання її безвісно відсутньою та закрив провадження по квартирній справі.

Опубліковано у Під мантією тітоньки Феміди. Додати до закладок постійне посилання.

3 коментарі до Безвісно відсутня (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)

  1. Оксана Дума коментує:

    Неймовірно! Чекаю нових дописів даної серії!

  2. point коментує:

    Шедеврально!

  3. fil коментує:

    дуже подобаеться, дуже цікаво. чі є якась книга з вашіми мемуарами?

    за міліціонера лінника ви написали. але цікаво – а де інші фігуранти ціеіі справи зараз?

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s