Як іронічно помітив класик, людей зіпсувало квартирне питання. Немає такого злочину, який би одна людина не вчинила щодо іншої заради навіть не даху над головою, а лише кількох додаткових квадратних метрів кухні: від підроблення документів до вбивства з особливою жорстокістю. А про судові тяжби годі й казати…

У 1994 році розлучався з дружиною один мій приятель і колишній колега по роботі Сергій. Власне, ініціатором розлучення виступила його благовірна, яка вже встигла знайти собі нового обранця й навіть примудрилась від нього завагітніти. Зрозуміло, що Сергій з великим полегшенням довідався, що його законна половина звернулась до Ворошиловського райсуду Донецька з позовною заявою про розірвання шлюбу, і прийшов на перше в житті судове засідання в сподіванні швиденько перегорнути цю сторінку своєї біографії. Але швиденько не вийшло.

Дружина зустріла його на судовому ґанку й стала, як зазвичай, кричати, що він спаскудив її молоде життя й що вона йому помститься. Мовляв, зараз суддя Погребняк, якому вона з села від батьків привезла смаженого гусака, винесе рішення про розлучення. А після того дружина почне ділити квартиру Сергійових батьків, де вона була прописана.

Не заходячи в суд, товариш у розпачу поїхав до мене. Трикімнатна квартира в центрі Донецька, де проживали батьки Сергія й він з молодшим братом – то була їх єдина цінність. До якої дружина, між іншим, не мала жодного відношення, бо не мешкала там ані дня – молодята раніше винаймали квартиру.

– Кажеш, суддя Погребняк взяв гусака? – Так Паніковський вже за гуся постраждав, постраждає й Погребняк. Одного не можу зрозуміти, — говорив я Сергію, — невже твоя дорогенька дружина настільки дурна, що не розуміє відсутність будь-якого зв’язку між рішенням суду про розірвання шлюбу та можливістю заявити позов про поділ квартири? Їй ніхто не заважає ділити квартиру й зараз у статусі твоєї законної половини. Але оскільки вона, здається, дійсно дурна, ми цим і скористуємось та затягнемо судовий процес.

– А сенс? – питає Сергій.

– Вона вагітна й має за 5-6 місяців народити від нового чоловіка, з яким дуже хоче (ще б пак!) до того часу взяти шлюб. Тож якщо ми паралізуємо слухання справи про розірвання твого шлюбу, вона піде на все, щоби процес прискорити – і випишеться з квартири батьків добровільно, ось побачиш. Ти, до речі, як, українську мову знаєш?

– Ну, у школі трохи вчив. Читати так-сяк вмію. Тебе ось розумію. Але писати й говорити не можу.

– Якщо не хочеш втратити квартиру – маєш місяць на те, щоби опанувати українську. Вперед!

А далі все було дуже просто. Оскільки про перше засідання Сергій довідався зі слів дружини й жодних повісток не одержував (давався взнаки з’їдений суддею Погребняком гусак), довелось судді в друге засідання викликати його офіційно – телеграмою. У третє – також. Телеграми приймав батько товариша. Сергій все поривався піти до суду (у телеграмах його лякали штрафом у разі неявки), але я замість того підсовував йому підручник з української мови.

Нарешті суддя виніс рішення, Сергій його отримав поштою і наступного дня пішов у Ворошиловський суд здавати заздалегідь підготовлену касаційну скаргу (стадія апеляційного провадження з’явилась значно пізніше, у 2001 році). Скарга містила вбивчий аргумент, який, відповідно до Цивільного процесуального кодексу тих часів, а саме – пункту 3 статті 314, був залізобетонною підставою для обов’язкового скасування рішення суду касаційною інстанцією: «при розгляді справи були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство».

Так, любі друзі, український ЦПК радянського взірця завжди містив норму, на яку ніхто ніколи не звертав уваги, але яка там була прописана з самого початку:

«Стаття 9. Мова, якою ведеться судочинство.

Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом. Судові документи, відповідно до встановленого законом порядку, вручають особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють».

Касаційна скарга мотивувалась тим, що діловодство у Ворошиловському районному суді Донецька здійснюється іноземною російською мовою, якою відповідач не володіє, а відтак – не зміг прочитати телеграми про виклик до суду. Через те вважає, що був неналежним чином повідомлений про час і місце розгляду справи.

Судова колегія Донецького обласного суду (здається, головувала суддя Брежнєва) ледь не плакала від сміху, коли Сергій ламаною українською мовою, щосекунди зазираючи в підготовлений мною текст, переконував касаційну інстанцію, що він не розуміє по-російськи. Рішення було скасовано, а справа – направлена в суд першої інстанції на розгляд іншому судді. Пригадується, її взяв до провадження зовсім тоді молодий Валерій Князьков (нині – голова господарського суду м.Києва).

Позивачка в сльозах з’явилась у судове засідання й стала благати, щоби її скоріше розлучили, бо ось-ось народжувати. Але незворушний Сергій подав письмове клопотання з проханням надати шість місяців для примирення.

Суд, порадившись на місці, клопотання, від гріха подалі,  задовольнив. Тож наступного дня дружина побігла до паспортистки в ЖЕК виписуватись…

Треба сказати, що стіни Ворошиловського райсуду Донецька бачили чимало квартирних драм і квартирних комедій, житлово-комунальні скандали час від часу трясли всю п’ятиповерхову будівлю, у якій розташувались, окрім суду, райвідділ міліції та районна прокуратура, а преса на всі заставки смакувала чергову судову феєрію.

Ось, наприклад, 10 листопада 2003 року Ворошиловський райсуд під головуванням судді Людмили Лівочки за участю помічника прокурора Ірини Кротової виніс рішення за позовом прокуратури Ворошиловського району про визнання громадяни Борисової такою, що втратила право на користування однокімнатною квартирою в центрі Донецька. Квартира була неприватизованою, належала до комунального жилого фонду й дві подруги – Кротова та Лівочка – між собою вирішили, що громадянка Борисова вже понад шість місяців не з’являється у власній оселі, а тому має повернути квартиру міськвиконкомові.

Щоправда, точкою зору самої громадянки Борисової суддя Лівочка забула поцікавитися – якраз у суді закінчились конверти, а тому Борисову в судове засідання ніхто не викликав. Сплинув місяць, рішення вступило в законну силу, позаяк Борисова про нього нічого не знала й, відповідно, не подала апеляційної скарги, після чого Донецький міськвиконком миттєво видав на цю квартиру новий ордер. І кому б ви думали? – Помічнику прокурора Ворошиловського району Ірині Кротовій.

Лишень після цього громадянка Борисова довідалась про рішення Лівочки на користь подруги, з якою суддя раніше разом працювала поверхом нижче – у районній прокуратурі. Вибухнув грандіозний скандал, до якого підключилась преса, і Апеляційному суду Донецької області не залишалось нічого іншого, як тільки скасувати рішення судді-аферистки. Втім, на кар’єрі Лівочки це ніяк не позначилось – після смерті голови суду Віктора Коновалова вона захопила захопила вівтар у районному храмі Феміди й самочинно оголосила себе головою суду, але згодом таки отримала офіційне призначення на цю адміністративну посаду.