Легенди донецького кривосуддя (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)

sud_femidaВ юридичних колах Донеччини колись побутувала легенда, що на початку 2000-х років тодішній голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Васильович Кондратьєв на обласній конференції суддів закликав жерців Феміди розглядати справи за моєю участю, як виняток, відповідно до закону. Треба сказати, що судді в більшості своїй цієї рекомендації дотримувались і на скандал намагались не нариватись.

Звісно, були винятки. Наприклад, мадам Крупко з Ворошиловського районного суду Донецька, який донеччани споконвіку називали Вор-судом – трохи схожа на опудало, з повадками, лексиконом і юридичними знаннями на рівні алкашки з донецького Критого ринку. Як пащекують злі язики, суддя Крупко законні та обґрунтовані рішення безплатно ніколи не виносила. І я в це вірю, позаяк бачив її за роботою.

Або Ірина Олександрівна Бухтіярова, широко знана в Донецьку під прізвиськом «Ірка-шалава» – нинішній суддя Вищого адміністративного суду України. Навіть на тлі сучасних суддівських реалій Ірка становить собою винятковий феномен, а прізвисько їй дали за поведінку в судових засіданнях. «Її честь» могла запросто облаяти учасників процесу в нецензурних висловах, нагримати на свідка, а одного разу навіть побила позивачку прямо під час розгляду цивільної справи. Найдешевші підпарканні проститутки Донецька – то є взірець чемності в порівнянні з Іриною Олександрівною. Що ж стосується професійних знань і навичок Бухтіярової, то давно й не нами замічено, що в юридичній галузі їй можна хіба довіряти мити підлогу в задрипаній нотаріальній конторі.

Немає такого судового рішення, яке б не спромоглась винести Ірка-шалава, що довгі роки рахувалась в суді обслугою прокуратури Донецької області. Є й така спеціалізація серед суддів, виявляється. За традицією, встановленою у Вор-суді, Бухтіяровій направлялись на розгляд справи, учасником яких була прокуратура Донецької області, по яких Ірка-шалава автоматично виносила рішення на користь своїх покровителів. Натомість прокуратура давала їй можливість харчитись на справах, пов’язаних з рейдерським захопленням ласих об’єктів у Донецьку.

Пригадую, як у жовтні 2003-го прокуратура Донецької області, а точніше – прикомандирований до неї слідчий прокуратури м.Макіївка Ігор Проценко (майбутній прокурор Подільського району Києва, прокурор Одеської та Житомирської областей й заступник прокурора Київської області; нині звільнений з прокурорський лав згідно з Законом України «Про очищення влади») затримав і відправив до Ізолятора тимчасового тримання пенсіонера МВС, підполковника у відставці Михайла Халаджі. Вся вина Михайла Олександровича полягала в тому, що він дав мені інтерв’ю з розповіддю про злочинний бізнес Рафаеля Кузьміна (майбутнього першого заступника голови Антимонопольного комітету України, двоюрідного брата майбутнього першого заступника генпрокурора Рената Равелійовича Кузьміна) – тодішнього помічника-консультанта народного депутата України Геннадія Васильєва (майбутнього генпрокурора). На Халаджі негайно вдягнули наручники, але його адвокат, вже покійний Сергій Салов, миттєво подав скаргу до Вор-суду на незаконне затримання.

Зрозуміло, що скарга потрапила до Бухтіярової і до цього дня (!) ще не розглянута. Натомість Ірка надіслала адвокатові листа, що виносити постанову за скаргою вона не буде, оскільки протокол затримання, опублікований сайтом «Україна кримінальна», погано читається.

Звертаюсь до юридичної спільноти: ну хіба людина з такою фантазією та рівнем правосвідомості не гідна відправляти кривосуддя у Вищому адміністративному суді України? Власне, так і трапилось, Ірка перебралась до Києва й наразі засідає в адміністративній «вишці» попри те, що в 2007 році Вища рада юстиції прийняла рішення рекомендувати Верховній Раді України звільнити Ірку-шалаву з посади судді за порушення нею присяги ти винесення завідомо неправосудних рішень. Але за стільки років це рішення так і не було внесено на розгляд парламенту.

Як мені розповідали співробітники Апарату Верховної Ради, рішення ВРЮ по Бухтіяровій «загубилось» на особисте й дуже переконливе прохання Бориса Колеснікова, чиї регалії навіть не має сенсу перераховувати – достатньо сказати, що цей кондитерський король є найближчим поплічником Рената Ахметова. Річ у тім, що в квітні 2008 року Генеральна прокуратура пред’явила обвинувачення такому собі Борису Пенчуку, який заявляв, що Колесніков відібрав у нього та його батька Торговельний центр «Білий лебідь» у Донецьку. Кримінальна справа проти Пенчука була порушена за статтею 383 КК України за «завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», але шансів на обвинувальний вирок у разі розгляду справи в Києві не було. У крайньому випадку, Пенчуку присудили б покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

Тоді справу, на порушення всіх правил підслідності, Генпрокуратура передала на розгляд до прокуратури Донецької області, а вже обласна прокуратура спрямувала справу з обвинувальним висновком до Вор-суду. Єдиною суддею, яка погодилась засудити Пенчука до 8 років ув’язнення, була Бухтіярова. Навіть Олена Крупко та Станіслав Кутя не ризикнули обслужити таку брудну справу.

Власне, проблема полягала в тому, що максимальна санкція статті, інкримінованої Пенчуку, – 5 років позбавлення волі, а треба було дати 8. Тому Крупко й Кутя почухались-почухались і відмовились. Але Ірка-шалава проявила справжню винахідливість і обвинуватила Пенчука ще й у вимаганні, чого бути не могло в принципі, оскільки корисливий мотив повністю охоплюється частиною 2 статті 383 КК України й додаткової кваліфікації за «вимагання» не потребує. До речі, це згодом підтвердив Верховний Суд України в порядку касації.

Як стверджують недоброзичливці Бориса Вікторовича, саме тому він і ходив до Комітету з питань правосуддя, прохаючи не розглядати рішення ВРЮ про звільнення Бухтіярової хоча б до того часу, коли Ірка-шалава засудить Пенчука.

Ось, будь ласка, рішення Вищої ради юстиції про звільнення Ірини Бухтіярової з посади судді за порушення присяги, яке Верховна Рада України так і не спромоглась розглянути впродовж 9 років, завдяки чому Ірка-шалава за цей час зробила карколомну кар’єру від пересічного судді районного суду Донецька до судді Вищого адміністративного суду України:

img246

img247

img248

img249

img250

img251

Багато писалось і про інші витівки легендарної судді. Про те, наприклад, як вона виправдала «чорних трансплантологів». Або як у червні 2011 року взяла під варту Костянтина Лаврова, що організовував акції протесту проти будівництва, розгорнутого в місті сином Президента Олександром Януковичем. Писали й про штрафи, які Бухтіярова накладала на учасників несанкціонованої ходи в честь річниці Незалежності України 24 серпня 2011 року.

Хоча бували й веселі моменти. Колишній голова Вор-суду Віктор Олексійович Івашура, кажуть, досі з реготом пригадує, як у 2004 році я викрав з ще не прошитої справи оригінал рішення судді Бухтіярової про арешт тиражу газети «Свобода».

А було так. Восени 2004 року Бухтіяровій зателефонували з Донецької обласної держадміністрації й сказали, що треба негайно винести рішення про арешт тиражу газети «Свобода», яку видавав нинішній народний депутат Олег Ляшко, через те, що в газеті було вміщена якась моя чергова рептилька про дорогого Віктора Федоровича.

А треба зазначити, що газета, як не дивно, друкувалась у Донецьку, звідкіля розвозилась чималим накладом (здається, тисяч 80) по всій Україні. Якраз розпочиналась кампанія по виборах Президента України, Ляшку відмовили в друці всі типографії і тоді я, користуючись давніми зв’язками в шахтарській столиці, допоміг Олегу налагодити друк на своїй малій батьківщині. Якщо вже бути зовсім точним, то допоміг не стільки я, скільки Михайло Олександрович Халаджі, який вийшов на волю й продовжував гризти місцеву прокурорську сволоту.

Звісно, всі, кому слід знати, де друкується газета, знали, але вдіяти нічого не могли та й не сильно хотіли. Між тим, завдяки зміні типографії газета збільшила обсяг удвічі та перейшла на кольоровий друк… Якби б не президентська кампанія, ніхто б ту газету не чіпляв – про реалізацію «Свободи» в Донецьку мови, ясна річ, бути не могло, але влаштовувати трус у типографії влада також не стала б. Одначе тут, як на гріх, трапилась якась моя статейка про Віктора Федоровича (вбий-но зараз Боже, навіть не пам’ятаю, що я там такого міг написати), її прочитали всі, кому слід читати, ще до того, як висохла фарба на папері, і в штабі Януковича вирішили перестрахуватись.

Коротше кажучи, Бухтіярова отримала завдання швиденько утнути рішення про арешт тиражу тижневика «Свобода» за заявою якоїсь громадянки, що, типу, працювала у відділі відправлення багажів залізничного вокзалу. Мовляв, вантажила громадянка упаковки з газетою, одна упаковка, типу, розірвалась, газета випала, заявниця прочитала там статтю В.Бойка про Віктора Федоровича й тепер просить негайно знищити тираж.

Бухтіярова довго не думала (ті, хто знають Ірину Олександрівну, підтвердять, що думати там просто нема чим) – і винесла рішення арештувати тираж газети «Свобода» на тій підставі, що моя стаття, мовляв, носить пропагандистський характер і спрямована на те, щоби перешкодити кандидату в Президенти України В.Ф.Януковичу посісти омріяну посаду. А оскільки газета вийшла друком до офіційного оголошення виборчої кампанії, її треба знищити.

Звісно, Бухтіярова й гадки не мала, що хтось читатиме її рішення. Вона хутенько нашкрябала текст і віддала секретареві єдиний примірник (оригінал судового рішення існує виключно в одному примірнику – тому самому, який за підписом судді, але без печатки, вшивається в справу; всі інші варіанти, де прикладена печатка суду – то лише копії, які знімаються з оригіналу) для оформлення справи. Але трапилось так, що того дня я був з візитом у Донецьку, хоча вже рік, як переїхав жити до Києва.

Зв’язки в правоохоронних колах – то є велика річ, хтось на вухо мені прошепотів, яке рішення має ось-ось написати Бухтіярова, і я попрямував у Ворошиловський райсуд. Власне, мене цікавила не стільки доля тиражу, скільки формулювання судового рішення. Я зроду не мав і сподіваюсь ніколи не мати жодного відношення до жодної політичної партії, не брав і не маю наміру брати участі в жодній виборчій кампанії і пишу без огляду на те, хто де й куди балотується. Тому твердження Бухтіярової, що стаття була написана з пропагандистською метою, мене просто обурила.

Моя поява в канцелярії суду спричинила легкий ажіотаж. Грізним голосом я зажадав від секретарки справу. Та з переляку віддала мені непрошиту папку. Я погортав папери, витягнув аркуш з оригіналом рішення, поклав у кишеню куртки й пішов собі …

shalava

Легендарна Ірка-шалава попри рішення Вищої ради юстиції про звільнення з посади за порушення присяги нині прикрашає собою Вищий адміністративний суд України. Суддею ВАСУ вона стала, минаючи всі кар’єрні щаблі й не пропрацювавши в адміністративних судах жодного дня

До речі, оригінал цього судового рішення з підписом Бухтіярової, яке може існувати виключно в одному примірнику, досі зберігається в мене. Я навіть не уявляю, що ж Ірка-шалава поклала замість нього в справу. Тому я собі думаю, може влаштувати «виставку одного документа» в кулуарах Верховної Ради? Чи зробити пам’ятний подарунок голові Вищої ради правосуддя, який ніяк не спроможеться зняти мантію з цієї хвойди?

Крупко, Бухтіярова й третій член славетної трійки – Станіслав Кутя – назавжди уславили Вор-суд чи то в анналах, чи то в аналах вітчизняного кривосуддя. Але якщо Крупко та Бухтіярова поводили себе, як підпарканні шалави, то Станіслав Дмитрович становив повну протилежність цим розперезаним бабам. Естет та інтелектуал, він вигадував такі процесуальні звороти, на які був здатен лише справжній художник.

Пригадую одну цивільну справу – про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів слідства – яку Кутя розглядав впродовж майже року. Позивач, проти якого міліціонери незаконно порушили кримінальну справу, а потім затримали та катували в ув’язненні, тепер, після того, як справа була закрита за відсутністю складу злочину, прохав відшкодувати моральну шкоду.

Чого тільки не чудив Кутя, аби затягнути винесення рішення – і Державну судову адміністрацію притягнув у якості співвідповідача (вона тут до чого, питається?), і судово-медичну експертизу призначив на предмет тілесних ушкоджень (експертиза підтвердила лише те, що слідчий і так не заперечував – позивач після незаконного затримання був підданий катуванню). Урешті-решт, після судових дебатів довелось Станіславу Дмитровичу йти в нарадчу кімнату, щоби виносити рішення.

Але на самоті його честь перебувала недовго. Порадившись сам з собою, Кутя вийшов і оголосив, але не рішення, а ухвалу про залишення позову без розгляду. На тій підставі, що, з точки зору судді, краще було б, якби позивач звернувся б не у Ворошиловський районний суд за місцем перебування органу слідства, а до Київського райсуду Донецька, за місцем свого проживання.

Запевняю, що окрім Куті до такого б не додумався жодний суддя України.

Але найбільшим винаходом Станіслава Дмитровича вважається новація, яку він привніс у процес прийняття апеляційних скарг на свої рішення по цивільних справах. У тих випадках, коли йому не дуже хотілось, щоби скарга потрапила до апеляційного суду, він робив просто: викидав квитанцію про сплату державного мита, яка докладалось до апеляційної скарги. Після чого виносив ухвалу про залишення апеляції без руху та встановлював строк про сплату держмита. Зрозуміло, що цю ухвалу апелянту він не відправляв, хоча сумлінно реєстрував її в канцелярії. Почекавши трохи, Кутя виносив ухвалу про повернення апеляційної скарги, яку також приховував. Коли через півроку скаржник приходив до суду й починав цікавитись, чому немає ніякої звісточки про рух його справи, Станіслав Дмитрович тільки розводив руками: «Вибачайте, але Ви не сплатили держмито, пропустили всі строки, причому без поважних причин. Нічим допомогти не можу».

Одного разу, у 2004 році, Кутя навіть став героєм сюжету на радіо «Свобода». А було так. Донеччанин Олександр Кудінов у 2002 року письмово звернувся до прокуратури Донецької області зі скаргою на дії тодішнього прокурора Старобішевського району Свіденка. А тодішній прокурор Донецької області Віктор Пшонка замість того, щоби розглянути скаргу, переслав її для відповіді самому Свіденку, який і повідомив Кудінову, що порушень не знайдено.

Треба знати Саню Кудінова: оскільки подібні витівки прямо заборонені Законом України «Про звернення громадян», він не заспокоївся й подав позов до обласної прокуратури з вимогою відшкодувати йому моральну шкоду, завдану порушення порядку розгляду Пшонкою скарги на Свіденка.

Позов потрапив до Куті (здається, Бухтіярова була у відпустці) і був розглянутий судом у повному обсязі. Після дебатів суддя пішов у нарадчу кімнату, по виході з якої за звичкою оголосив, що рішення по справі виносити не буде. Натомість – виніс ухвалу про залишення позову без розгляду. Просто так. Без жодної мотивації. Та й, власне, яка могла бути мотивація, якщо нічого подібного процесуальний закон не дозволяв і дозволяти не міг у принципі?

Тоді Кудінов подав апеляційну скаргу. Але Кутя відмовився її приймати, мотивуючи це тим, що позивач, бачте, не вказав домашню адресу працівника прокуратури Донецької області, який ходив у судові засідання. Зрозуміло, що Кудінов подав ще одну апеляційну скаргу на оце суддівське марення. Але Кутя знову повернув її по пошті Кудінову. А замість ухвали, в якій би пояснювався мотив такого рішення, суддя вклав у конверт квитанцію про сплату державного мита громадянкою Шведовою.

Здивований Кудінов пішов до Ворошиловського суду з тим, щоби з’ясувати, хто така Шведова. Виявилося, що ця незнайома йому громадянка була учасницею однієї цивільної справи, яку свого часу розглядав все той же Кутя. З рішенням у справі Шведова не погодилася й подала апеляційну скаргу, оплативши її державним митом у розмірі 87 грн. Цю квитанцію суддя Кутя, як це він робив неодноразово, витягнув зі справи й виніс ухвалу про залишення апеляційної скарги Шведової без руху через відсутність квитанції про сплату державного мита. Але квитанцію викинути забув. Вона лежала в нього на столі, аж доки Кутя одного разу не переплутав папери й не всунув цю квитанцію в конверт, адресований Кудінову, замість ухвали…

Як я вже казав, Віктор Олексійович Івашура був мудрим головою суду. Він розумів, що в нього на господарстві, окрім «клоуна», ще має бути «покидьок» — суддя без комплексів, на якого можна з впевненістю навішувати найбрудніші справи. Істерички Бухтіярова та Крупко на таку роль не підходили – вони завжди працювали тільки на власну кишеню й могли підставити голову суду в будь-який момент. Інша річ – Станіслав Дмитрович Кутя, якого Івашура взяв до себе в заступники і який сумлінно відпрацьовував високу довіру.

Опубліковано у Під мантією тітоньки Феміди. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s