Суддя Ворошиловського районного суду Донецька Олександр Прокопович Мусієнко мав безліч чеснот: був невибагливим до умов утримування, брав корм з рук, міг винести будь-яке судове рішення без огляду на всілякі формальності типу Конституції та законів України. Але була в нього й одна вада. Він абсолютно не знав української мови. Тобто, взагалі. У буквах ледь орієнтувався. Наприкінці 1990-х років та ще й у Донецьку ця особливість організму Олександра Прокоповича йому сильно не дошкуляла, аж доки однієї лихої години на розгляд до судді Мусієнка не потрапила моя позовна заява.

Про що був той позов – зараз вже не важливо. Взагалі-то, йшлося про стягнення моральної шкоди, завданої порушенням Закону України «Про захист прав споживачів», і, якщо буде чесним, то ця шкода була мені цілком скомпенсована тим задоволенням, яке я отримував впродовж майже двох років, тягаючи відповідачів по судах, як мавпа газету. Навіть присуджені мені урешті-решт 100 гривень я не став стягувати, оскільки одержав процесуальної насолоди на значно більшу суму. Але не в тім річ.

Йти на пошту здавати позовну заяву чомусь не захотілось і я почимчикував до суду, благо в той день чергував Мусієнко, на території обслуговування якого й перебувала установа-відповідач.

Олександр Прокопович явно був не в захваті від мого візиту. Він невдоволено покрутив у руках позовну заяву, спробував пошукати знайомі букви в українському тексті, потім підвів очі на мене:

– Що ти мені за херню приніс?

– Це, — кажу, — називається «позовна заява», Ваша честь.

– Бойко, я тобі в позові відмовлю – кажу зразу, тому не мороч мені голову, забери свою заяву й більше мені цих заяв не носи.

– Ну, якщо Ви заздалегідь знаєте, яке рішення винесете в нарадчій кімнаті, тоді Вам, Олександре Прокоповичу, як чесному судді, треба зразу ж брати самовідвід.

Мусієнко хмикнув і кинув позовну заяву на грубий стос паперів, що височів у нього на столі:

– Повістку отримаєш поштою.

Коли суддя, навіть не читаючи позов, каже, що відмовить, не варто впадати в розпач. Натомість треба сміливо йти в засідання й, користуючись нагодою, випити з такого судді побільше крові за принципом «не дожену, так погріюсь», а заодно – спровокувати процесуальні порушення, які в наступному стануть безумовною підставою для скасування упередженого рішення судом другої інстанції.

Перше засідання тривало недовго. Засідали ми разом з двома представниками відповідача в кабінеті: суддя за столом, секретарка збоку, ми – на стільцях попід стіною. Мусієнко російською мовою швиденько оголосив, яка справа слухається, з’ясував, чи немає відводів складові суду, скоромовкою пробубонів процесуальні права учасників і запропонував позивачеві, тобто мені, виступити з обґрунтуванням позовних вимог.

– Ваша честь, — кажу, — не можу я доки цього зробити, оскільки суд пропустив дві важливі стадії розгляду справу. Не з’ясував у позивача, чи підтримує він вимоги позовної заяви, не з’ясував у відповідача, чи не бажає той визнати позов, і не запропонував сторонам дійти мирової угоди. Але перед цим позовна заява мала б бути судом зачитана в повному обсязі.

– Бойко, не мороч мені голову, — каже Мусієнко, — я української мови не знаю й читати твою писанину не збираюсь.

– А доведеться, Ваша честь.

– Я не буду її читати.

– Будете, Олександре Прокоповичу. Більш того, запевняю, що й справу слухатиме по-українськи. Маю з цього приводу заяву.

Я підвівся й розтлумачив судді, що відповідно до статті 10-ї Конституції України державною мовою є українська, якою й повинно здійснюватись судочинство. Згідно з постановою №9 від 1 листопада 1996 Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійснені правосуддя» суд може застосовувати іншу мову тільки на клопотання сторін і лише в тому випадку, якщо вони не володіють українською.

– Ви українською володієте? – спитав я у представників відповідача.

Ті, не розібравшись у ситуації, миттєво перейшли з російської на українську:

– Авжеж, які проблеми?

На Мусєінка було страшно дивитись.

Наступні півгодини Олександр Прокопович намагався по складах прочитати дві сторінки позовної заяви. Виходило в нього це, скажімо прямо, не дуже. Принаймні, виступи Ніколая Яновича Азарова-Пахло з його «кровосісямі» та «папєрєднікамі» — то взірець ораторського мистецтва в порівнянні з тим, що лунало в кабінеті. Урешті-решт я зупинив це знущання з носія правосуддя, підвівся й заявив, що маю відвід головуючому. Червоний від злості суддя оголосив перерву на 10 хвилин, щоби я в коридорі на підвіконні швиденько написав відповідну заяву. За мною не забарилось. Відвід був заявлений на підставі того, що головуючий по справі не володіє державною мовою й не здатен виконувати повноваження судді. Заява попрямувала до голови суду Віктора Івашури відповідно до процесуальних норм того часу, а ми з опонентами – додому.

Десь за два дні йду коридором Ворошиловського райсуду, назустріч – Івашура:

– Пішли, зайдімо в кабінет… Ти що, здурів, такі відводи заявляти? Як я можу його задовольнити? Це – не підстава для відводу, оскільки людина взагалі не повинна призначатись на посаду судді без знання української мови.

– Так Ви це Мусієнку поясність.

– Коротше кажучи, так. Я призупинив провадження по твоїй справі на місяць і офіційно зобов’язав Мусієнка за цей місяць вивчити українську. Не вивчить – буду вносити подання на його звільнення.

Через місяць ми знову зібрались у кабінеті судді в тому ж складі. На Олександра Прокоповича було любо-дорого подивитись. Він сидів мовчки, лагідно посміхався й розтуляв пельку тільки в самих необхідних випадках – щоби промовити кілька слів, які в нього були заздалегідь записані на папірці (типу «оголошується перерва на 10 хвилин», «суд, порадившись на місці, ухвалив клопотання відхилити», «суд видаляється в нарадчу кімнату»).

Отак неквапно, десь за півроку, слухання простенької цивільної справи добігло логічного кінця.

Суддя мав винести рішення. Українською. У письмовій формі. Проголосивши в засіданні резолютивну частину («у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі») Олександр Прокопович ізолювався від суспільства для виготовлення повного тесту.

Рішення Мусієнко писав тижні три. Писав від руки – через відсутність друкарської машинки з українським шрифтом (комп’ютерів у судах ще не було). Я кожного дня заглядав у канцелярію суду, і кожного дня подавав письмову скаргу на суддю Мусієнка, який порушував строк, встановлений Цивільним процесуальним кодексом України. Урешті-решт, творчі муки Олександра Прокоповича скінчились і він вийшов на волю з нарадчої кімнати. М-да… Рішення містило таку кількість граматичних помилок, що я зажадав собі копію.

Як задовольнити це моє законне право ніхто не знав – якби рішення виготовлялось на друкарській машинці, то необхідна кількість примірників по числу учасників справи друкувалась би зразу, але в даному випадку йшлося про рукописний текст. Копіювальної техніки в судах тоді ще також не було, найближчий «ксерокс» стояв лише в «Домі книги» по вулиці Артема, де усміхнені дівчата надавали населенню платні послуги, а оригінал рішення для зняття копії, ясна річ, ніхто мені в канцелярії дати не міг.

Хто ходив у той «Дім книги» і хто оплачував зняття копії з судового рішення для мене – не знаю. Я точно не платив. Мабуть, копія знімалась коштом самого судді.

Отримавши рішення, я червоним олівцем виправив у ньому незліченну кількість помилок, доклав до касаційної скарги (стадії апеляційного оскарження тоді ще не існувало, а обласні суди виконували функцію касаційної інстанції) й відправив у Донецький обласний суд. Рішення було скасовано, а справа – направлена на повторний розгляд іншому судді, який і задовольнив позовні вимоги.

Втім, моя допомога в опануванні суддею Мусієнком наук за курс середньої школи пішла йому тільки на користь. Коли в 2003 році Юрій Луценко (у ті роки – народний депутат України від Соціалістичної партії) влаштовував у Донецьку мітинги протесту, то рішення про їх заборону Івашура доручив виносити якраз Олександру Прокоповичу – як найкращому знавцеві української мови у Ворошиловському райсуді. У судовому засіданні Мусієнко мило мені посміхався й щебетав, мов соловейко. На той момент він вже засвоїв україномовну розкладку клавіатури комп’ютера й відмовляв громадянам у реалізації конституційних прав з повним дотриманням статті 10 Конституції України.