Лікування жадібності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)

5aa94fb35ce321d77e1544fb8a32231829cff443Ця історія трапилась ще за царя Панька, коли дерева були високими, трава – зеленою, а майбутній начальник Головного слідчого управління МВС України Василь Фаринник – суддею Київського районного суду міста Донецька. Треба сказати, що в ті часи Василь Іванович мав репутацію порядної людини, вільнодумця й трохи опозиціонера. Принаймні, в юридичних колах Донеччини довго пригадували, як він у 90-х роках задовольнив позов адвоката Сергія Салова до держави Україна про виплату вкладу в колишньому Ощадбанку СРСР, проіндексованого відповідно до рівня інфляції.

Найкумедніша родзинка в історії з відсуджуванням вкладу Салова полягала в тому, що з якихось невідомих причин Держказначейство забуло вчасно подати касаційну скаргу на безумне рішення Фаринника (стадії апеляційного провадження в ті часи в Україні ще не існувало – рішення судів першої інстанції оскаржувались зразу в касаційному порядку до обласних і прирівняних до них судів), і рішення за позовом Сергія Петровича набрало законної сили.

Пан Сергій, не був дурень, хутенько оформив виконавчий лист, взяв мішок для грошей і поїхав назустріч своєму щастю. Але по дорозі машина обламалась. Звісно, якби б Салов знав, що Президія Донецького обласного суду вже взялась у порядку нагляду розглядати протест на рішення Фаринника, через що виконавче провадження на завтра мало було зупинено, то він найняв би таксі. Одначе Сергій Петрович вирішив перенести поїздку по гроші на наступний день. Та вже було пізно…

Але розповідь не про цю справу, а про зовсім іншу – про те, як розлучався з дружиною мій добрий приятель Степан.

Тернополянин Степан, якого доля колись закинула в Донецьк, працював на Донецькій залізниці – на відповідальній посаді провідника пасажирського вагону. Дружина його, Алевтина, також колись мала відношення до залізничних перевезень, але проміняла романтику мандрів і грюкіт колес на торгівлю «Гербалайфом». Реалізація харчової домішки йшла блискучо, народ вірив у розповіді Степанової дружини про те, що чудо-препарат (суміш вітамінів для худоби з меленим сіном) «виводить шлаки з організму» (цікаво, чи бачив хтось ті «шлаки»?) і Алевтина відчула себе справжньою бізнес-леді. Навіть купила старенький «Форд», який тримала в сімейному гаражі, виставивши звідтіля Степанові «Жигулі» 6-ї моделі.

Урешті-решт, Алевтина дійшла висновку, що Степан їй не пара й жити з якимсь залізничним провідником успішному реалізаторові «Гербалайфу» не солідно. Але, як це зазвичай буває, просто отримати свідоцтво про розірвання шлюбу стервозній бабі було замало. Алевтина замінила вхідний замок на дверях квартири й оголосила Степанові, що забирає собі все подружнє майно, включно з гаражем, а також квартиру.

Квартирний нюанс полягав у тому, що Степан жив у помешканні, наданому йому Донецькою залізницею на період роботи – так званому відомчому житлі. Але оскільки прожив він у цій квартирі понад 10 років, то, відповідно до Житлового кодексу, вже не міг бути виселений роботодавцем у разі припинення трудових відносин. З огляду на це Донецька залізниця, як зазвичай робиться в таких випадках, направила до райвиконкому листа, яким повідомила, що відмовляється від права власності на квартиру на користь територіальної громади для надання Степанові в безстрокову оренду. Іншими словами, квартира з категорії «відомчої» була переведена в категорію «ордерна».

Наступним кроком мала б бути приватизація квартири. Як раптом Алевтина виставила чоловіка за двері, твердо пообіцявши, що за перебігом шести місяців подасть позов до суду про визнання його таким, що втратив право на користування жилою площею, оскільки він у цій квартирі не з’являється півроку без поважних причин – у повній відповідності до статей 71, 72 Житлового кодексу. Де Алевтина довідалась про існування цих статей – невідомо. Але, знаючи характер своєї дорогоцінної жіночки, Степан зрозумів, що залишається без даху над головою.

Кілька місяців поспіль Степан поневірявся по друзях, які йому хором радили виламати двері у власній оселі та навчити дружину поважати главу сімейства. Але горопашний чоловік лише тяжко зітхав… Урешті-решт він завітав до мене в гості з судовою повісткою та копією позовної заяви про розірвання шлюбу, передані йому донькою. Жодних сентиментів щодо дружини (фактично – вже колишньої) в Степана не було й після всіх вибриків Алевтини він з радістю скинув би з себе подружнє ярмо. Але перспектива жити просто неба (у гараж Стьопа також не міг проникнути) його аж ніяк не приваблювала.

– А ти можеш потрапити в квартиру, коли Алевтини немає вдома? – поцікавився я в Степана, крутячи в руках повістку та позов.

– Ну, у принципі, донька мені може двері відкрити. Я вже кілька разів заходив у квартиру, забирав деякі свої речі.

– Тоді найближчим часом зайди додому й попорайся в шафі, де Алевтина тримає постільну білизну. Якщо щось знайдеш цікавеньке – неси мені.

Степан страшенно здивувався такій безглуздій, здавалося б, пораді, але пообіцяв зробити все, що я йому сказав. За три-чотири дні товариш знов прийшов у гості, тримаючи в руках якийсь журнал, у середині якого лежали аркуші паперу.

– Ось, — сказав Сьопа, передаючи мені ті папірці – знайшов серед простирадл.

Це були два договори купівлі-продажу квартир. Продавцем по договорах виступала Алевтина.

Сплинуло ще кілька днів і мені вдалось розшукати людей, причетних до укладання цих договорів, та довідатись подробиці. Виявляється, місцевий районний прокурор активно позичав дрібним підприємцям гроші під шалені відсотки, а в забезпечення кредиту брав у заставу квартири. Зрозуміло, що все це робилось неофіційно, застава нотаріально не оформлювалась, але в Донецьку тих часів такого поняття як «законність» не існувало (втім, як немає його там і зараз).

Так ось, у випадку, якщо боржник не міг вчасно розрахуватись, його квартира продавалась – за допомогою Алевтини, оскільки самому пану прокурору займатись такими речами було некошерно. За невелику винагороду Алевтина спочатку «приймала в дар» від боржника заставлену квартиру, а потім продавала її від свого імені. Покупця на квартиру підшукував сам прокурор, він же ж і забезпечував згоду на відчуження квартири з боку органу опіки й піклування в разі, якщо в квартирі проживала неповнолітня дитина, яку треба було виселити. Ну, а роль Алевтини полягала лише в підписуванні папірців.

Тепер, після знахідки двох договорів, можна було йти до суду.

Моя поява суддю Фаринника чимало здивувала:

– А Ви що тут робите?

– Я, Ваша честь, є представником відповідача, — кажу у відповідь. – Дію на підставі його усного доручення, яке прошу занести до протоколу судового засідання.

– Навіщо відповідачеві представник? Розглядається ж звичайна заява про розірвання шлюбу.

– Але у відповідача виникли, Ваша честь, питання, пов’язані з розподілом майна, нажитого в шлюбі, і він бажає ці питання вирішити в одному провадженні з позовом про розірвання шлюбу. Ось список майна: предмети домашнього вжитку, гараж, автомобіль «Жигулі», автомобіль «Форд»…

Тут схопилась з місця Алевтина:

– До чого тут мій «Форд»? Я машиною користуюсь по генеральній довіреності і не є її власником, а тому вона не може вважатись такою, що була придбана в шлюбі!

– Мадам, — кажу я, — Ваша генеральна довіреність мовою Цивільного кодексу України називається «удавана угода». Сподіваюсь, Ви не будете заперечувати, що саме Ви вже третій рік власним коштом ремонтуєте машину, підтримуєте її в належному технічному стані й сплачуєте дорожній збір?.. Але головне – це дві квартири, які позивачкою були придбані в шлюбі. Мій довіритель претендує на одну, — і тут я протягую Алевтині договори купівлі-продажу, знайдені Степаном серед постільної білизни.

– Ці квартири давно продані, — заверещала позивачка, — тут нема чого ділити!

– А Ви згоду чоловіка на їх продаж отримували? – Якщо ні, тоді він не заперечує одержати вартість однієї квартири грошима.

Нарешті, Фаринник зрозумів, на який спектакль він потрапив, і з легким серцем задовольнив моє клопотання про оголошення перерви на два тижні для укладання мирової угоди.

У дворі сусіднього будинку високі ворогуючі сторони вмостились на лавочку і я пояснив Алевтині подальшу перспективу судової справи. А саме: або вона в наступне засідання приносить свій паспорт з відміткою про те, що виписалась зі Степанової квартири й у цьому випадку ми не будемо ділити те, що вона придбавала-продавала в інтересах прокурора, або все буде по закону.

За п’ять хвилин, впродовж яких Алевтина відводила душу, називаючи мене рекетиром, бандитом та іншими притаманними ситуації словами, я вручив їй проект мирової угоди. Відповідно до цієї угоди Алевтині після розірвання шлюбу залишались дві прокурорські квартири (точніше – виручені від їх продажу гроші) й автомобіль «Форд», а Степанові – автомобіль «Жигулі», гараж і всі предмети домашнього вжитку.

По закінченні перемовин, коли Алевтина, нарешті, вичерпала запас епітетів щодо моєї персони та поїхала геть, Степан став мене благати пом’якшити позицію й віддати Алевтині все, окрім квартири:

– Ну сам зрозумій, — говорив Стьопа, заглядаючи в текст мирової угоди, — ми ж з нею прожили стільки років, маємо доньку. Хай забирає всі свої чашки-ложки… Картини нехай забирає, які накупила на базарі після того, як стала займатись «Гербалайфом», хай навіть гараж бере – я буду тримати машину у дворі.

– Ти, — кажу я Степану, — вже забув, що ця стервоза хотіла зробити з тобою. Якщо хочеш віддати своїй дружині все хатнє причандалля – це твоє право. Але не дури: спочатку стань їх законним власником, а потім подаруй Алевтині – і тарілки, і картини, і гараж. Розумієш різницю: одна справа, коли в тебе нахабно все відбирають, а зовсім інша – коли ти, як шляхетний чоловік, даруєш колишній жінці майно, придбане в шлюбі.

У наступне судове засідання Алевтина не з’явилась – кажуть, бігала по адвокатах і радилась, як виплутатись з цієї ситуації. Фаринник знову оголосив перерву, і вже по тому Алевтина, нарешті, прийшла в суд, тримаючи в руках паспорт зі штампиком про виписку. Треба думати, численні консультанти пояснили розперезаній бабі, що з підводного човна вона нікуди не дінеться.

У судовому засіданні ми хутенько підписали мирову угоду й Василь Іванович проголосив рішення про розірвання шлюбу. Але чомусь досі вважає що я його руками (які, звісно ж, ніколи не крали!) пограбував бідну й нещасну жінку.

Що ж стосується Степана, то він невдовзі зробив широкий жест і подарував Алевтині все хатнє начиння, яке колишня дружина тут же перетягнула в нову квартиру до свого нового чоловіка. Степан продовжував працювати провідником, спочатку поїзда «Донецьк-Москва», згодом – причіпного вагона «Донецьк-Владивосток». І навіть уславився тим, що якось потрапив у оповідання про те, як мене затримував міліціянт на залізничному вокзалі Донецька восени 2000 року. Але то була вже зовсім інша історія.

Опубліковано у Під мантією тітоньки Феміди. Додати до закладок постійне посилання.

2 коментарі до Лікування жадібності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)

  1. Гарне оповідання, але відсутня мораль. Що робити чоловікам, щоб взагалі не попасти в таку ситуацію з розлученням і розподілом майна?

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s