Антикорупційна афера

Нарешті добігла кінця довготривала епопея з обрання комісії зовнішнього контролю, що має здійснити незалежну оцінку діяльності Національного антикорупційного бюро України. Три «аудитори» – від Верховної Ради України, від Кабміну та від президента – перевірятимуть ефективність, операційну та інституційну незалежність НАБУ, «у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено».

Щоправда, відповідно до частини 6 статті 26 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» така перевірка повинна проводитись щороку. Але задоволення від дворічного спектаклю, влаштованого директором НАБУ Ситником та його друзями з американського посольства з метою недопущення обрання невигідних їм членів комісії зовнішнього контролю НАБУ (точніше,  з метою обрання вигідних – на кшталт американського адвоката Марти Борщ, яка урешті-решт відмовилась від високої честі й, перекинувшись у протилежний табір, стала надавати правову допомогу народному депутату Олександру Оніщенку, захищаючи його від переслідування НАБУ), затьмарило той факт, що вже три роки в Україні діє правоохоронний орган, повністю виведений з під-будь якого контролю – судового, парламентського, громадського.

За ці три роки Національне антикорупційне бюро України перетворилось на найкорумпованішу після Міністерства молоді та спорту державу установу, звичними явищами в діяльності НАБУ стали позасудові затримання, фальсифікація матеріалів кримінальних проваджень, провокація злочинів, незаконне слідкування за посадовцями та шумні піар-компанії з метою відволікти увагу суспільства від повної професійної неспроможності очільників НАБУ.

Створене для викриття й ліквідації корупційних схем на найвищому рівні державного управління, Національне антикорупційне бюро України само стало частиною цих схем, зосередивши свої зусилля на переслідуванні голів селищних рад, пересічних слідчих прокуратури, адвокатів і суддів низової ланки, упійманих Службою безпеки України на дріб’язкових хабарах. При цьому на НАБУ та Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру щороку зі злиденного державного бюджету витрачається 1 млрд. грн. (майже 40 млн. доларів США), співробітники НАБУ отримують колосальну в порівнянні з іншими правоохоронцями зарплатню, за діяльністю НАБУ відсутній будь-який контроль – судовий, парламентський чи громадський, а візитівкою цієї установи стало демонстративне порушення Конституції та законів України й міжнародних зобов’язань держави в галузі прав людини.

Вже на момент створення Національного антикорупційного бюро України було очевидним, що нова установа не тільки жодною мірою не вплине на рівень корупції в державі. І не лише тому, що «громадські активісти», залучені до обрання директора НАБУ, зупинили свій вибір на колишньому начальникові слідчого відділу прокуратури Київської області Артемі Ситнику, за яким тягнеться шлейф корупційних скандалів. Моральні та професійні якості Ситника – то не головний чинник, що спричинив повну безпорадність нового правоохоронного органу. Урешті-решт директор НАБУ обіймає лише адміністративну посаду, не є процесуальною фігурою й не має жодного відношення до розслідування кримінальних проваджень, віднесених до підслідності НАБУ. Безперспективною є сама ідея зменшити рівень корупції в країні шляхом створення нових державних органів і нових чиновницьких посад.

Хай живе корупція!

Успішна боротьба з будь-яким соціальним недугом – і корупція, тобто отримання неправомірної вигоди представниками держави чи органів місцевого самоврядування шляхом використання службового становища, тут не є виключенням – можлива лише в разі ліквідації причин, які породили цю хворобу. На момент створення НАБУ в Україні вже діяли чотири органи, які були покликані боротись з корупцією – прокуратура, міліція, податкова міліція та Служба безпеки України. Очевидно, що не відсутність ще одного правоохоронного органу спричинила розквіт корупції в Україні, а відтак створення НАБУ, якому частково передали повноваження чотирьох інших органів, мало єдиний наслідок: додаткове навантаження на державний бюджет.

Причиною тотальної корупції в Україні є феодальний державний лад, внаслідок чого суспільство має станову структуру, а влада не розподілена на незалежні гілки. Українське суспільство поділене на горизонтальні прошарки, які відрізняються між собою не тільки доступом до матеріальних благ, але, передусім, об’ємом прав і свобод: нижні стани безправні, правосуддя в сучасному розумінні цього слова відсутнє, натомість «аристократія» (вище чиновництво, народні депутати, олігархи тощо) не обтяжена якимись правилами суспільної поведінки та вважає державу своє власністю, нещадно розкрадаючи залишки її колишнього багатства через різноманітні корупційні схеми.

Для ліквідації системної корупції потрібно спочатку провести конституційну реформу, запровадити процедуру імпічменту верховного правителя (а ще краще – взагалі скасувати непотрібну посаду президента, тим самим ліквідувавши в Україні монархію), перетворити панівний стан на звичайних чиновників і розділити владу на окремі незалежні гілки.

Лише після цього можна розпочинати ефективну боротьбу з корупцією. Але, звісно, не шляхом створення якихось утопічних бюро, а запровадженням ефективної системи контролю за додержанням законності суб’єктами публічного права. Причому, діяти слід саме в цій послідовності – спочатку має відбутись ліквідація монархії та конституційна реформа й лише після цього є сенс оголошувати «хрестовий похід» проти корупційних схем.

Повноваження здійснювати нагляд за додержання законів у країні всіма суб’єктами публічного права – правоохоронцями й державними службовцями, керівниками міністерств і відомств, службовими особами контролюючих органів тощо – донедавна були покладені на прокуратуру України – формально незалежний (принаймні, прокуратурі був присвячений окремий розділ Конституції України) орган, що не належав до жодної гілки влади. Зрозуміло, що Генеральна прокуратура України в умовах феодальної держави мала статус лише одного з управлінь  Адміністрації Президента й діяла тільки в дозволених межах. Але сама по собі наявність наглядового органу становила смертельну загрозу для корумпованого чиновництва, оскільки в разі  виходу  генерального прокурора з-під монаршого контролю він за кілька місяців міг знищити всі корупційні схеми.

Корупція аж ніяк не тотожна хабарництву. Останнє, безсумнівно, належить до числа корупційних правопорушень, але притаманне, передусім, нижнім верствам чиновництва, співробітникам державних або муніципальних установ, які не мають можливості долучитись до системного розкрадання бюджетних коштів чи облаштування корупційних потоків на загальнодержавному рівні. У той же час системна корупція (а саме вона становить загрозу існуванню держави) полягає в перерозподілі національного багатства на користь топ-чиновників шляхом видання ними незаконних відомчих наказів і нормативно-правових актів. Системна корупція не може відбуватись у законному річищі, вона завжди оформлюється явно протиправними управлінськими рішеннями і якраз прокурорський нагляд полягав у внесенні прокурором на адресу чиновника будь-якого рівня (аж до члена Кабінету Міністрів) подання про усунення порушень законності та в опротестовуванні прокурором протиправних наказів, нормативних і нормативно-правових актів.

Яким чином прокуратура користувалась цими повноваженнями в умовах дикого феодалізму – то вже інше питання. Але якби владна верхівка, дійсно, хотіла б добровільно позбутись своїх станових привілеїв і зупинити розкрадання державних ресурсів, то після вигнання Януковича була б негайно проведена правова реформа, зокрема, прокуратура була б позбавлена непритаманних їй функцій органу досудового розслідування, замість «портновського» Кримінального процесуального кодексу України був би прийнятий новий КПК, який би зробив слідчого самостійною процесуальною фігурою, залишивши за прокурором тільки повноваження нагляду (замість вигаданого в Адміністрації Президента Януковича «процесуального керівництва»), а нагляд за дотриманням законності суб’єктами владних повноважень і судовий захист публічного інтересу стали б головними функціями реформованої прокуратури.

Натомість 14 жовтня 2014 року під скляним куполом Верховної Ради відбулась подія, яка значною мірою визначила подальші суспільно-політичні процеси в Україні. Того дня український парламент на пропозицію президента Порошенка й на вимогу «громадських активістів» (передусім, функціонерів партії «Демократичний альянс») прийняв новий Закон «Про прокуратуру», який був розроблений в Адміністрації попереднього президента Віктора Януковича й внесений у Верховну Раду в листопаді 2013 року. Цим Законом в Україні ліквідовувався прокурорський нагляд за дотриманням законності в державі разом з правозахисною функцією прокуратури, а також заборонялось прокуратурі звертатись до суду з позовами до чиновників, органів державної влади чи місцевого самоврядування з метою захисту публічного інтересу – наприклад, в інтересах місцевої громади чи невизначеного кола осіб.

Після цього зупинити розгул корупції в України вже стало неможливим, тим більше, що 2 червня 2016 року ідея Портнова щодо скасування прокурорського нагляду була закріплена в Конституції України – за повної підтримки так званих «єврооптимістів», які оголосили себе борцями з корупцією, на кшталт народних депутатів Сергія Лещенка чи Мустафи Найєма. Ба більш того, змінами до Конституції в Україні взагалі була ліквідована прокуратура України як незалежний наглядовий орган, натомість створена просто прокуратура (без слова «Україна») у структурі судової гілки влади, на яку наразі покладено лише підтримання публічного обвинувачення в суді, керівництво досудовим розслідуванням і нагляд за негласними слідчими й розшуковими діями (при цьому представництво інтересів держави в суді допускається лише у виключних випадках, представництво в суді з метою захисту публічного інтересу не допускається взагалі).

У такий спосіб корумпована верхівка за допомогою галасливих «громадських активістів» убезпечила себе від переслідування, а свої статки – від конфіскації, на випадок зміни влади.

Шило на мило

З тим, щоби ліквідація нагляду за дотриманням законності чиновниками та іншими суб’єктами публічного права не так кидалась в очі, одночасно з прийняттям закону Януковича-Портнова «Про прокуратуру» Верховна Рада України 14 жовтня 2014 року ухвалила Закон «Про Національне антикорупційне бюро України», проголосивши створення ще одного правоохоронного органу та передавши йому від Генпрокуратури та Служби безпеки України повноваження здійснювати досудове розслідування в кримінальних провадженнях щодо корупційних злочинів, скоєних високопосадовцями. При цьому ніхто не звернув увагу на те, що ніяке НАБУ після скасування нагляду за чиновницькою нормотворчістю навіть теоретично не зможе боротись з корупцією. У кращому випадку боротьба буде точитись лише з її наслідками  – наприклад, з незаконним збагаченням окремих категорій держслужбовців.

Ідея створити НАБУ виникла навесні 2014 року під час переговорів Уряду з делегацією Міжнародного валютного фонду щодо надання чергового кредиту в грудні 2014 року. Попри те, що Україна ніколи не поверне отримані від МВФ кредити (вона їх давно вже не здатна навіть самостійно обслуговувати, тому змушена залучати нові позики для виплати відсотків по старих), фінансувати Україну західним партнерам доводиться з політичних міркувань. Тим не менш, у кредитних угодах треба дотримуватись бодай видимості пристойності й записувати туди якісь нові умови видачі чергового кредиту. Тому навесні 2014-го представники МВФ висунули пропозицію – щоби Україна якось задекларувала свою готовність боротись з корупцією, оскільки перед тим багато писалось і говорилось, що за часи Януковича корупція в державі розквітла буйним цвітом.

Попервах малося на увазі, що в структурі Генеральної прокуратури України буде створене нове управління для кримінального переслідування високопоставлених корупціонерів. Але в Адміністрації Президента, яку на той час очолював Сергій Пашинський, незаконно суміщаючи цю посаду з мандатом народного депутата України, пригадали, що 26 лютого 2014 року, після повалення диктатури, найкращі представники народного режиму на сцені Майдану пообіцяли створити Антикорупційне бюро та призначити його керівником подружку Пашинського Тетяну Чорновол.

Тому на виконання волі Майдану та відновлення історичної справедливості (на той час Тетяна Миколаївна обіймала посаду Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, що ніяк не відповідало ані її психологічному статусу, ані заслугам перед українським народом), було вирішено спеціально для Чорновол створити окремий правоохоронний орган, у назві б якого фігурувала антикорупційна діяльність.

Щоправда, транш у грудні так і не надійшов, створення НАБУ втратило сенс, але оскільки процес розпочався, то він неквапно продовжився. З обранням президентом Петра Порошенка Пашинський позбувся влади й вже не міг лобіювати призначення пані Чорновол директором НАБУ, натомість прапор боротьби з корупцією, що випав з рук Тетяни Миколаївни, підхопили професійні «громадські активісти», які заробляли на лобіюванні інтересів певних фармацевтичних фірм і просували на український ринок певні медичні препарати – приватний підприємець (спеціалізація – торгівля з яток) Віталій Шабунін, тричі засуджений за квартирні крадіжки Дмитро Шерембей, ніде ніколи не працююча Олександра Устінова та інші безкорисливі любителі грошових знаків, що примудрились отримати ґрант на рекламування майбутнього НАБУ.

Віталій Шабунін став справжнім символом «боротьби з корупцією» по-українськи, єдиним результатом якої є матеріальне процвітання «антикорупціонерів».

Хоча проект закону «Про Національне антикорупційне бюро України» був внесений у парламент президентом Порошенком, хто саме його написав – невідомо. Але, напевно, не обійшлось без редакторської правки таких фахівців у галузі права як Шабунін, Шерембей та Устінова. Бо передбачений цим законопроектом правоохоронний орган виявився п’ятим колесом у возі державного управління – він не належить до жодної гілки влади. Власне, у цьому нема нічого страшного (прокуратура до 30 вересня 2016 року також не належала до жодної гілки влади), але в такому випадку повноваження НАБУ, процедура його створення та здійснення контролю за ним мали б бути прописані в окремому розділі Конституції України.

Абсолютно неконституційним є й порядок призначення директора НАБУ – указом президента України за результатом розгляду кандидатур, обраних на відкритому конкурсі «громадськими активістами». Вичерпний перелік повноважень президента міститься в статті 106 Конституції України, де, звісно, не передбачено нічого подібного. А це означає, що якщо п’ять десятків народних депутатів урешті-решт звернуться до Конституційного Суду України, то процедура призначення директора НАБУ буде визнана такою, що суперечить Конституції України з наступним автоматичним звільненням Ситника з посади.

Не менш абсурдною виглядає й сама ідея створення ще одного правоохоронного органу для розслідування окремої категорій злочинів. Не кажучи вже про такі законодавчі перлини як обрання таємних агентів НАБУ на відкритих конкурсах. Втім, професійних «громадських активістів» неконституційність і явна абсурдність законопроекту засмучувала не сильно. Оскільки ґрантом була передбачена солідна премія в разі прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», Шабунін разом з соратниками в день голосування прийшов під Верховну Раду з відром помідорів, пообіцявши закидати цим овочем тих депутатів, які проявлять зачатки здорового глузду й не проголосують за безграмотну писанину «борців з корупцією».

А далі почалось галасливе видовище з обрання спочатку групи «громадських активістів», які були оголошені совістю української нації й наділені правом вибрати й подати на розгляд президенту двох кандидатів на посаду майбутнього директора НАБУ, а потім – обрання самих цих двох кандидатів. При цьому результат конкурсу був відомий заздалегідь – для призначення директором НАБУ Адміністрація Президента виписала з Грузії відомого своїм інтелектом депутата тамтешнього парламенту Давида Сакварелідзе. Розрахунок тодішнього заступника глави АП Андрія Таранова, який курував правоохоронні органи, був очевидним – заробітчанин Сакварелідзе, не маючи жодної уяви про українське законодавство, зв’язків з місцевим бомондом та засобів до існування, стане слухняною іграшкою в президентських руках, повністю залежною від монарших подачок у конверті.

І так би сталося, якби не простодушність Петра Олексійовича – не вміючи тримати язик за зубами, президент у грудні 2014 року, у самий розпал конкурсу на посаду директора НАБУ, публічно ляпнув, що прізвище майбутнього керівника цієї установи вже відомо й що громадськість буде цим прізвищем приємно здивована.

Миттєво вибухнув скандал, оскільки інші претенденти на посаду директора НАБУ зрозуміли, що їх примітивно використали для створення видимості конкурсного відбору. Тим більше, що Сакварелідзе не відповідав одній з кваліфікаційних вимог, записаних у Законі «Про Національне антикорупційне бюро України» – він не володів українською мовою.

Урешті-решт, все вирішилось якнайкраще для Арбітра Нації – замість Сакварелідзе члени конкурсної комісії зупинили свій вибір на колишньому начальникові слідчого відділу прокуратури Київської області, який, за чутками, позбувся в 2011 році хлібної посади «за власним бажанням» після того, як продав арештований і долучений до матеріалів кримінального провадження автомобіль «Ауді», не поділившись при цьому з прокурором області Михайлом Вітязем.

Чи дійсно саме це стало причиною звільнення Ситника з органів прокуратури зараз достеменно сказати важко – після призначення Артема Сергійовича директором НАБУ матеріали службової перевірки з архіву прокуратури Київської області були вилучені. Але й тих фактів з бурхливої біографії Ситника, які можна довести, цілком вистачає на 6-8 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Так, наприклад, ще в жовтні 2009 року тодішній заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир Стретович звернувся до президента Віктора Ющенка з приводу тих безчинств, які коїла команда прокурора Київської області Олександра Гардецького, у тому числа начальник слідчого відділу Артем Ситник.

Зокрема, підприємливі прокурори додумались збирати з фігурантів кримінальних справ, які розслідували Ситник та нинішній керівник Головного підрозділу детективів НАБУ Андрій Калужинський, хабарі в безготівковій формі, вимагаючи переказувати кошти за закриття справ в спеціально відкритий для цього «благодійний фонд».

У такий спосіб Ситник придбав двокімнатну квартиру в м.Бровари на гроші, що були переказані на рахунок цього фонду ТОВ «Орслана» за закриття кримінальної справи №47-1022, по якій перший заступник начальника управління земельних ресурсів у Обухівському районі Київської області обвинувачувався в отриманні від ТОВ «Орслана» хабара в розмірі 7300 доларів США за присвоєння кадастрового номеру земельній ділянці.

Ну, а про земельні афери команди Гардецького чи витівки Ситника після звільнення з органів прокуратури (будучи адвокатом, Артем Сергійович провернув через Ірпінський міський суд феноменальну за зухвалістю операцію по легалізації 2 млн. доларів шляхом оформлення 13 квартир на пасерба Гардецького, такого собі пана Малиновського) можна розповідати годинами.

Втім, «моральні авторитети» на кшталт міністра культури Ніщука чи народного експерта з усіх питань Юрія Бутусова так досі й не пояснили, як вони примудрились з поміж майже двох сотень претендентів на посаду директора НАБУ вибрати найодіознішого. А боротьба з корупцією в Україні між тим остаточно перетворилась на фарс, який вже обійшовся платникам податків у суму понад 100 млн. доларів.

Advertisements
Опубліковано у Високі достойники. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s