«Підорасти» з великої букви

Наша молодість поступово перетворюється на історію… Втім, нинішні 25-річні з недовірою слухають розповіді про те, що на початку 2000-х коїла в Києві весела компанія, осідком якої була квартира судді Апеляційного суду Києва Юрія Василенка та його дружини, адвоката Тетяни Монтян. І навіть сприймають за анекдот постанову Юрія Олександровича про порушення кримінальної справи проти президента Леоніда Кучми, винесену в жовтні 2002-го. А, між тим, все це було.

Тетяна Монтян і Таня-маленька (майбутній народний депутат України Тетяна Чорновол, яка з часом продала ідеали юності й стала обслуговувати найбрудніші корупційні схеми), Девранд (у миру — Анатолій Бондаренко, людина, яка в 2004 році, власне, і придумала слоган «разом нас багато») і Лисий (як не дивно, цим прізвиськом був нагороджений не автор цього допису, а Паша Солодько), подружжя Свистовичів і Мозес з Наталкою та ще безліч усякого люду, який зрання до вечора грюкав дверима квартири Василенків, — усі ми не могли дихати задушливою атмосферою кучмізму й боролися, як могли. А боротися ми вміли…

Історія з великою літерою трапилася далекого вже 2002 року, коли Тетяна Монтян була викрита прокуратурою столиці в тяжкому статевому злочині: вона зазіхнула на святе — на сексуальну орієнтацію доблесних українських правоохоронців.

Унікальна сімейка

Про подружню пару Василенків можна розповідати довго й натхненно. Як і про їх чудових діточок у кількості чотирьох душ. Пригадую, як на початку 2003 року зателефонував мені чоловік Тетяни, Юрій Олександрович (до речі, повна протилежність своєї половини: людина культурна, ввічлива й статечна) та став запрошувати в гості:

– Володю, у мене є такий цікавий матеріал, справа просто унікальна. Може вийти непогана стаття. А Ви щось давно в нас не були. То, може, завітаєте?

– Юрію Олександровичу, — кажу, — я завжди радий Вас бачити. Але, сказати направду, боюся Ваших діточок (малися на увазі два старшеньких шибеники, близнюки Ярослав і Богдан, яким тоді було по 6 рочків, і які відомі добрій половині Києва під прізвиськом «монстри»).

– Ой, Ви знаєте, у нас така радість, така радість. Ярик пробив Богдану голову й Богдан тепер лежить у лікарні. Тож у хаті така тиша, така тиша. Не бійтеся, приходьте.

Тож кажу: сімейка унікальна. А тут ще — статевий злочин…

Інкриміноване Тетяні Монтян злодіяння сталося 21 січня 2002 року в залі судових засідань (якщо такою можна вважати приміщення кінотеатру «Загреб») під час перерви в слуханні «справи 9 березня». Свою назву кримінальна справа отримала в зв’язку з тим, що саме 9 березня 2001 року, на день народження Тараса Шевченка, члени УНА-УНСО («Українська національна асамблея – Українська націоналістична самооборона») безуспішно намагались перешкодити Леонідові Кучмі покласти квіти до пам’ятника Кобзареві в Києві.

З 15 грудня 2000 року в столиці вирувала акція «Україна без Кучми», організована тодішньою опозицією після оприлюднення лідером Соціалістичної партії України Олександром Морозом записів розмов, зроблених у кабінеті Гаранта Конституції, на яких Леонід Данилович дає вказівки розправитись з журналістом Георгієм Гонгадзе, тож не дивно, що УНСОвці, які були рушійною силою протестів, вирішили, що допускати Кучму до пам’ятника Шевченкові – то ганьбити національну святиню.

Напередодні парк Шевченка був оточений щільним кільцем міліціонерів, о 8-й ранку президент поклав квіти до пам’ятника й чкурнув у закордонну поїздку, після чого міліція затримала кількох мітінгувальників. У відповідь протестувальники відправились у похід центром міста під стіни Міністерства внутрішніх справ України з вимогою звільнити затриманих, а потім – до Адміністрації Президента. Але на підступах до вулиці Банкової багатотисячний натовп був зупинений бійцями загону міліції спеціального призначення «Беркут», почались масові сутички, у хід пішли каменюки з боку демонстрантів і кийки та сльозогінний газ – з боку «беркутівців».

А за перебігом ще кількох годин у Києві, насамперед на залізничному вокзалі, почались облави. Міліція затримувала й доставляла в райуправління всіх, вдягнутих у вишиванки чи тих, хто хоча б розмовляв українською мовою. Зрозуміло, що «правоохоронцями» також був розгромлений штаб УНА-УНСО на вулиці Димитрова й затримані активісти цієї організації на чолі з її лідером Андрієм Шкілем. Але вже наступного дня майже всі з понад 300-х осіб, захоплених міліцією в полон, вийшли на волю. За ґратами залишились лише 19 УНСОВців, які згодом були засуджені до різних строків позбавлення волі й так і не були реабілітовані – ані за часи президента Ющенка, ані пізніше.

Але найдовше – аж до початку 2005 року – тягнувся суд над найнебезпечнішим з обвинувачених – захисником УНСОвців адвокатом Тетяною Монтян.

Один раз – не «Підораст»?

Як стверджує постанова про притягнення Тетяни Миколаївни Монтян до кримінальної відповідальності, свою злочинну діяльність вона розпочала в той день з того, що «без дозволу судді та начальника конвою намагалася отримати записку від підсудного Литвиненка П.М.». Ну то й що з того? – Може знизати плечима людина, не дуже обізнана з особливостями українського правосуддя, – стаття 48 тодішнього Кримінально-процесуального кодексу України та Закон України «Про адвокатуру» надавали захисникові право на побачення з підзахисним віч-на-віч у будь-який момент, без будь-якого на те дозволу й без жодних обмежень у кількості та тривалості побачень. Що ж стосується документів, пов’язаних з виконанням адвокатом своїх обов’язків, зокрема листування з підзахисним, то вони не підлягали (як і не підлягають зараз) огляду, розголошенню чи вилученню.

Але то в теорії, а на практиці в країні, де і влада, і опозиція постійно розпатякує про європейський вибір, адвокатів залякують, обшукують, б’ють і тримають за ґратами. Тому зовсім не дивно читати про подальший перебіг подій у залі «Загребу» отаке: «конвоїр Поліщук В.Д. намагався перехопити записку і схопив адвоката Монтян Т.М. за праву руку, відводячи її від клітки», – пише старший слідчий Голосіївської прокуратури А.Сайчук, якому не завдає жодних незручностей та обставина, що адвокат в кримінальному процесі є недоторканою особою і конвоїра, який посмів застосувати до нього фізичну силу, в будь-якій іншій країні негайно самого взяли б під варту. «В цей час адвокат Монтян Т.М. зіжмакала цю записку в своїй лівій руці і конвоїр Борсук Г.Р. схватив за кінчик цієї записки, внаслідок чого вона розірвалася».

Що відбулося далі, слізно живописує сам старшина міліції Борсук Геннадій Рафаїлович, 1968 року народження. На запитання слідчого щодо безчинств адвоката Монтян, Геннадій Рафаїлович, як на духу доповів, що «особисто мене вона обізвала «Підорастом». Так слідчий з великої букви в протоколі допиту й записав.

 

Щоправда, сама Тетяна Монтян на допитах стверджувала, якщо вона й висловлювалася подібним чином, то це було, по-перше, іншого дня, і, по-друге, на адресу зовсім не конвоїрів, а державного обвинувача Кузовкіна. При цьому вона абсолютно не мала на меті його образити, а тільки констатувала факт, загальновідомий у широких колах юридичної громадськості. Причому, йменувала вона його так з маленької літери, оскільки жодних підстав для вживання великої не вбачала. І тому вважає застосування заголовної букви при безграмотному написанні цього слова в протоколі допиту Борсука явною ознакою манії величі.

На той момент судове дійство, в якому членів УНА-УНСО обвинувачували в заподіянні тілесних ушкоджень охоронцям громадського порядку під час акції протесту, набуло характеру відвертого фарсу. А завдяки гострій на язик Монтян, яка захищала підсудних, засідання час від часу переривалося гомеричним реготом у залі – у ті часи адвокатам ще дозволялось виступати в процесі й навіть глузувати з недолугих обвинувачів на кшталт прокурора Кузовкіна.

Але оскільки для відсторонення норовливого адвоката від резонансної справи одних лише сумнівів у статевих нахилах чи то конвоїрів, чи то пана прокурора недостатньо, то в постанові слідчий про всяк випадок написав, що адвокат ще й ударила конвоїра Поліщука В.Д. «рукою в обличчя, заподіявши йому фізичний біль». Щоправда, ніяких слідів на міліцейському писку той удар не залишив і судово-медична експертиза зробила висновок, що жодних ознак тілесних ушкоджень немає, тим не менш, тодішній прокурор Києва Юрій Гайсинський санкціонував порушення кримінальної справи проти адвоката.

Втім, справедливості заради хочу зазначити, що останньою краплею, яка переповнила чашу прокурорського терпіння, стала навіть не бійка з конвоїром у кінотеатрі «Загреб», а спроба Тетяни Миколаївни з’їсти матеріали іншої кримінальної справи, де вона також захищала підсудного й де все обвинувачення ґрунтувалось виключно на явці з повинною, яку з підсудного вибили міліціянти після затримання.

Після того, як справа стала розглядатись судом, наша героїня в перерві між засіданнями забажала ознайомитись з матеріалами. На ознайомлення вона прийшла з чаєм у термосі, взяла перший том, сіла в куточку канцелярії і, запиваючи чаєм, зжерла кілька сторінок – явку з повинною та протокол першого допиту. А ще з десяток сторінок залила чаєм і добряче пожувала.

Тому при всі повазі, яку прокурор Києва мав до чоловіка Тетяни, судді Апеляційного суду Києва Василенка (до речі, його, як і Гайсинського звати Юрій Олександрович), далі терпіти знущання Монтян з українського, прости господи, правосуддя Гайсинський не міг.

Гаражний підпільник

На початку судового слухання справи проти членів УНА-УНСО ніхто й припустити не міг, що відносно адвоката, якого добре знав якщо не весь Київ, то, принаймні, його половина, можуть порушити кримінальну справу. А сама Тетяна була навіть якось помічена в ресторані (де перебувала з дозволу свого чоловіка, ясна річ) на пару з керівником слідчої групи Служби безпеки України, що розслідувала «справу 9-го березня», Миколою Герасименком.

Товариш Герасименко — постать воістину легендарна. Весь трудовий шлях Миколи Михайловича — від слідчого Управління Комітету державної безпеки Української РСР по Сумській області й до заступника Голови Служби безпеки України — як на долоні. І перша крадіжка речових доказів (це було 18,6 тонн високоякісної міді в рулонах, які слідчий Герасименко в серпні 1992 року оголосив контрабандою, долучив до матеріалів порушеної ним же кримінальної справи, продав, після чого справу закрив за п.1 ст.6 КПК України — у зв’язку з відсутністю події злочину), і перший хабар (25 тис. доларів США, отримані Герасименком у 1994 році від мешканців Чечні Ахмета й Хасана Дукаєвих за звільнення з під-варти їхнього брата…

Не раз товариш Герасименко ризикував опинитися за ґратами. Але чекістська винахідливість кожного разу не тільки рятувала його від в’язниці, але навіть дозволяла потроху просуватися по службі. Довідавшись про те, що Кучма наказав посадити учасників антипрезидентської демонстрації, Герасименко написав рапорт по начальству, пропонуючи свої послуги. Рапорт був схвалений і Микола Михайлович очолив слідчу групу по справі «9-го березня».

Щоби пересвідчитись, фахівця якого рівня президент Ющенко згодом призначив заступником голови Служби безпеки України, процитуємо кілька речень з обвинувального висновку щодо УНСОвців: «Потерпілий Бутко одержав удар каменем по голові, чим було заподіяно ушкодження суглобу лівої ноги». Або: «Використовуючи свій авторитет лідерів УНА-УНСО, Шкіль, Ляхович, Мазур, Зайченко взяли участь у руйнуванні паркану». Ще перли: «На нього (учасника мітингу Андрусенка — авт.) працівники міліції не нападали, але коли він підходив до них, вони наносили йому удари гумовими кийками», «Косенко збуджував жестами безчинствуючий натовп», «Шкіль продовжував збуджувати у маси осіб негативне ставлення до правопорядку».

Втім, сподівання Герасименка на швидкий кар’єрний зріст завдяки «справі 9-го березня» не виправдалися. Бо навіть Кучмі не були потрібні слідчі, які вважають, що удар по голові може ушкодити суглоб лівої ноги. Тож отримав Микола Михайловича за всі свої труди лише посаду першого заступника начальника Слідчого управління СБУ. А після падіння режиму Кучми на Герасименка звалилася ще одна капость. Управління внутрішньої безпеки СБУ встановило, що Микола Михайлович з 2000-го року обслуговував злочинне угруповання, яке дало путівку в життя екс-керівникові Секретаріату Президента Віктору Балозі та народним депутатам Ігрю Крілю й Василю Петьовці.

Ролі були чітко розподілені — Балога і Ко ганяли через кордон контрабандні «Мерседеси», а начальник 1-го відділу Слідчого Управління СБУ Герасименко нищив документи, що викривали контрабандистів. Дійшло до того, що зі Слідчого Управління зникли матеріали кримінальної справи №186, порушеної за фактом злочинної діяльності брата Балоги. Справа перебувала у провадженні Герасименка, він виділив матеріали щодо Балоги-молодшого в окреме провадження, після чого ті матеріали дематеріалізувалися.

Урешті-решт 28 грудня 2005 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом зникнення в надрах СБУ компромату на Балогу. А 7 липня наступного року в гаражі Миколи Михайловича був проведений огляд, у ході якого знайшлись і контракти, по яких Балога завозив в Україну автомобілі, занижуючи їхню вартість у десятки разів, і зниклі в СБУ інвойси. А ще знайшлася побутова техніка, яка була вилучена колись слідчими СБУ в якості речового доказу, а потім зникла. Навіть матеріали щодо Андрія Шкіля — і ті зберігалися в гаражі запасливого Герасименка. Мабуть — на чорний день.

Але оскільки Віктор Балога на той час керував Секретаріатом Президента України, то в травні 2006 року кримінальна справа проти Герасименка була закрита Апеляційним судом Києва (постанова мотивувалась тим, що Герасименко не визнає свою провину), а в листопаді 2006 року президент Ющенко, обміркувавши як слід гаражну історію, призначив Герасименка заступником Голови СБУ, ще й нагородивши орденом «За мужність» ІІІ ступеню —  на компенсацію моральних страждань, пережитих під час трусу гаражу.

От саме з цим пройдисвітом Тетяна Монтян і відвідала якось заклад громадського харчування. Втім, Тетяну Миколаївну виправдовує те, що робила це вона з великою огидою й виключно заради того, щоби умилостивити пляшкою текіли суддю Івана Воліка — відомого алкаша, який погодився випустити УНСОвців на підписку за якісь там жалюгідні 50 тисяч доларів і пляшку «текіли». Грошима Ваню мала забезпечити тодішня опозиція, а «текілу» обіцялася принести адвокат Монтян.

Страшна помста судді Воліка

Похід Миколи Герасименка й Тетяни Монтян у ресторан стався невдовзі по тому, як до Кримінально-процесуального кодексу України були внесені зміни, відповідно до яких захисникам дозволялося застосовувати технічні засоби при ознайомленні з матеріалами справи.

Слідство в справі проти УНСОвців на той момент було вже завершено, відбувалося ознайомлення з матеріалами, і Тетяна заявила клопотання керівникові слідчої групи Герасименку дати дозвіл зняти копію з багатотомової справи.

Який сенс було Герасименкові пручатися та відмовляти адвокатові в задоволенні клопотання, сказати важко. Може хотів продемонструвати всевладність свого відомства, може – велика буква давалась взнаки, але копіювати справу він адвокатові заборонив.

Тетяна здивувалася:

– Що ти переймаєшся, шановний, все однаково після передачі справи до суду мені суддя дозволить копіювати.

– Не дозволить, я сам про це суддю попрохаю.

– Спорімо, що дозволить.

– Та кажу тобі, що не дозволить.

Урешті-решт, захисник і керівник слідчої групи в присутності обвинуваченого Андрія Шкіля, якого закликали бути свідком, уклали парі на дві пляшки текіли та похід до ресторану. А за кілька днів по тому обвинувальний висновок був затверджений і справа пішла до суду, точніше, до судді Івана Воліка, відомого своїм небайдужим ставленням до спиртних напоїв.

Перед розпорядчим засіданням підходить Монтян до судді та питає:

– Ваню, хочеш «на шару» пляшку текіли?

– Звичайно, Тетяно, а що треба зробити?

– Напиши от тільки на моєму клопотанні «дозволяю».

– Усього на всього? Без проблем. А де текіла?

– Та Герасименко має виставити дві пляшки, якщо ти дозволиш справу скопіювати, ми парі уклали в присутності Шкіля. Одна пляшка – твоя.

Волік з радістю поставив закарлючку, і Тетяна три тижні, як політкаторжанка, копіювала в коридорі суду всі вісімдесят томів справи на портативному копірі. А як впоралася, зателефонувала Герасименку : «Миколо, жени текілу».

Довелося слідчому запрошувати Монтян у ресторан. Випили, закусили, Тетяна й питає: «А де текіла, ти що, не приніс?» – «Приніс», – каже гебульник, – і дістає з кишені дві маленькі пляшечки по 50 грамів. Стала Тетяна соромити свого кавалера прямо в ресторані, мовляв, плінтус відпочиває в порівнянні з рівнем падіння «контори» в безодню жлобства. «А ми, – каже Герасименко, – об’єм пляшок не обумовлювали».

Наступного дня до Монтян, яка стояла в коридорі суду, оточена журналістами та родичами підсудних, підійшов суддя Волік: «Таню, а де моя текіла?». Монтян радісно достає маціпусіньку пляшечку. «Що ти принесла, ми ж домовлялися на пляшку?» – «А це що, по-твоєму? Не подобається – телефонуй Герасименку. Я обіцяла віддати тобі одну з тих двох пляшок, що він мені програв. Вчора цей жлоб розрахувався. Які претензії до мене?».

Образа судді Воліка, кажуть, була безмежною. Він тільки-но зібрався випустити під підписку про невиїзд підсудних УНСОвців, причому за якихось там жалюгідних 50 тисяч доларів, які йому вже зібрала опозиція, а тут отаке. Плюнув Волік: «Нічого, – каже, – я під час проголошення вироку відіграюся».

А за кілька тижнів по тому телефонує Монтян Віталій Федорович Петруня, начальник СІЗО СБУ, який у Аскольдовому провулку, де перебували ув’язнені УНСОвці, та розповідає, що готується проти неї якась провокація. Приходили, мовляв, до нього менти та прохали, щоби той підписав фальшивий акт про те, що, начебто підзахисні Тетяни повернулися після побачення з адвокатом п’яними і що, буцімто, це Монтян передала їм горілку.

Достопочтенна матір чотирьох дітей зустрічає 2004 рік

Петруня, як людина порядна, на таку пропозицію обурився, пояснивши, що по-перше, підсудні завжди приходили тверезими, по-друге, адвокат Монтян ніколи ніяких недозволених речей їм не передавала, а по-третє, якщо комусь з них захотілося б випити, він би і сам налив – хлопці ще не засуджені й права випити їх ніхто не позбавляв.

Тому начальник СІЗО порадив бути обережнішою але, певно, і він припустити не міг, що, не знайшовши якогось вагомого компромату, проти адвоката, на той момент – матері трьох синів, яка чекала на четверту дитину, у прокуратурі порушать кримінальну справу за побиття конвоїра.

Після порушення проти Тетяни кримінальної справи ображений Волік негайно відсторонив її від захисту УНСОвців, Монтян хутенько пред’явили обвинувачення й за два місяці справа попрямувала до суду – попри неодноразові вимоги обвинуваченої провести відтворення обставин «побиття» або хоча б оглянути місця події та долучити до справи схему того місця, де трапилося насильство над міліцейською пикою, оскільки показання конвоїрів відрізнялися винятковою плутаниною.

Ясна річ, що піти на таке – то значило б розвалити обвинувачення, оскільки вдарити мента було неможливо біля клітки підсудних суто технічно. До того ж, Тетяна мала ось-ось народити, і тому з судом треба було поспішати. Це коли народному депутату України Волинцю в тому ж таки суді, себто в кінотеатрі «Загреб», потрощили ребра, то його, виявляється, побив стілець і винуватих немає. А тут мав бути показовий процес – щоби призамислилися інші адвокати.

Вагітних не судять

Судова трагікомедія розпочалася за три тижні до пологів підсудної, 28 серпня 2002 року, коли заступник голови Дарницького суду Парамонов викликав Монтян в сподіванні швиденько винести вирок. Швиденько не вийшло, оскільки вагітність протікала з великими ускладненнями й Тетяна просто не трималася на ногах. Тим не менш, юна помічниця Дарницького райпрокурора, яка підтримувала обвинувачення, від імені України вимагала продовжити слухання, оскільки пологи – то не є поважна причина для неявки в суд. Мовляв, майбутнє немовля можна годувати й на лаві підсудних. А пелюшки міняти в кімнаті конвою. Причому, сама підсудна з юною прокурорською істотою цілком погодилася, запропонувавши провести наступне засідання в операційному блоці 7-го пологового будинку Києва.

Треба віддати належне жерцям Феміди з Дарницького суду – проводити виїзні засідання в пологовому будинку суддя так і не наважився, натомість призупинив розгляд справи на період вагітності та післяпологового періоду підсудної. У січні 2003 року лікарняний листок був «закритий» і Монтян разом зі своїм чоловіком, який її захищав у суді (згідно з процесуальним законодавством тих часів захисниками підсудних могли бути не тільки адвокати, але й близькі родичі) знову предстала перед очима українського правосуддя разом зі своїми чотирма дітьми у віці від одного до шести років, яких не було на кого залишити вдома і які разом з батьками стали ходити до суду.

Урешті-решт, все це Монтян набридло настільки, що вона заявила в суді клопотання про заміну їй запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою, пояснивши це тим, що хоче в СІЗО відпочити від двох своїх старших близнюків, Богдана й Ярослава, добре відомих киянам і гостям столиці під прізвиськом «монстри». Судді Парамонову нічого не залишалось, як поставити це клопотання на обговорення.

Старшенькі близнюки Тетяни Монтян, Богдан і Ярослав, більше відомі під прізвиськом “монстри”, розклеюють антиурядові листівки в центрі Києва. 2004 рік

Прокурор з приводу зміни запобіжного заходу висловлюватись не став, залишивши це питання «на розсуд суду». Що ж стосується Юрія Олександровича Василенка, то він зазначив, що, як чоловік підсудної, впадає в розпач від однієї лише думки, що йому доведеться залишитись сам-на-сам з цими янголятками й що він цілком розуміє свою дружину, яка з такими діточками має всі підстави проситись до слідчого ізолятора. Але як захисник він скутий позицією довірителя й тому клопотання підсудної Монтян повністю підтримує та просить взяти її під варту.

Втім, високий суд відхилив клопотання про зміну запобіжного заходу, залишив підсудну на свободі й продовжив розгляд справи. Єдине, що заважало протягом тривалого часу винести вирок – неявка в засідання «потерпілого» Поліщука. Кажуть, двометровому бугаю просто було соромно прилюдно розповідати про те, як його по-звірячому (аж шапка злетіла!) побила вагітна жінка.

Та коли вже все було готове до того, щоби завершити судове слідство й перейти до дебатів, трапилася несподіванка – 9 лютого 2003 р. у туалеті суду спрацював вибуховий пристрій, внаслідок чого храм Феміди позбувся значного шматка фасаду.

Про вибух в Дарницькому районному суді автор цих рядків узнав десь за годину після події. І перше, що він зробив – набрав телефон Тетяни Монтян і запитав: «Таню, це, часом, не ти заклала вибухівку? – Ні? А шкода…».

Тетяна Миколаївна Монтян з автором цих правдивих рядків після зустрічі Нового 2004 року

Згодом Монтян розповіла, що того дня вона вислухала це запитання 26 разів. Залишається тільки дивуватися тому, що прокуратура не висунула їй обвинувачення в тероризмі, натомість затримавши зовсім інших осіб. Але через ущербний вигляд судового приміщення розгляд справи довелося знову відкласти.

Та нарешті в правосуддя дійшли руки й до Монтян. Судове розгляд був поновлений, потерпілі та свідки допитані, залишилися лише формальності, необхідні для завершення справи. Але є в українському кримінальному праві таке поняття, як строк давності притягнення до відповідальності. Зокрема, кримінальна справа, порушена за ознаками злочину невеликого ступеню суспільної небезпеки, підлягає закриттю, якщо з моменту вчиненню злочину сплинуло три роки. І тому в судді Парамонова не було іншого виходу, як тільки закрити справу про побиття конвоїра, залишивши Монтян без довідки про судимість і надавши їм можливість повернутись до адвокатської практики.

Підсудна Монтян пікетує Верховний Суд України на захист автора цих правдивих рядків, якого за вказівкою судді Калінінського районного суду м.Донецька Олени Карпушової міліція побила прямо в залі судових засідань під час розгляду кримінальної справи. За цю витівку Карпушова відкараскалась лише доганою. Квітень 2004 року.

21 січня 2005 року наша безтямна компанія відсвяткувала третю річницю наруги над фізіономією конвоїра Поліщука. А за кілька днів по тому суддя Парамонов виніс постанову про припинення кримінального переслідування Монтян Тетяни Миколаївни. Як пащекували злі язики, це був  перший випадок безплатного закриття справи в Дарницькому районному суді Києва.

А остаточну крапку в справі «9 березня» поставив президент Ющенко 8 лютого 2010 року — потайки від громадськості «народний президент» удостоїв суддю Воліка званням «заслужений юрист України». Відомо про це стало лише 9 березня 2010 року, після того, як присягу склав новообраний український президент Віктор Янукович. Власне, Янукович і оприлюднив інформацію про те, кого саме нагороджував його попередник у останні дні свого перебування на вулиці Банковій.

2003-2018 роки, м.Київ

Advertisements

5 thoughts on “«Підорасти» з великої букви

  1. Правило виживання: “судді” в Україні контролюються безпосередньо Зовнішнім Управлінням, тобто “Умовним Лондоном”. Така ж ситуація в США, в Гейропі, майже всюди. “Судді” – це один з інструментів гібридної окупації та гноблення населення взагалі. Боротися з “суддівським лугандоном”, тобто з гібридною терористичною “народною республікою суддів” нічого не дасть. Треба ліквідувати посаду судді взагалі. В Давньому Римі та в Київській Русі суддів не було взагалі. В британському праві, і так було і має бути в США, присяжні визначають чи закон взагалі можна застосовувати в конкретному випадку.
    https://thenewneandertalien.wordpress.com/2013/12/06/program-for-ukrainian-revolution-2013/

  2. “Україна без Кучми” – була проектом Зовнішнього Управління, тобто “Умовного Лондону”, частиною загальної масштабної спецоперації по зливу України під контроль Кремля. Кучма претендував на роль авторитарного лідера, по типу Лукашенки чи Назарбаєва. І без бою авторитарний лідер Кучма ніколи б Крим чи Донбас не здав. Тому було завдання Кучму прибрати. Що й булу успішно зроблено.
    https://thenewneandertalien.wordpress.com/2018/07/28/the-great-hybrid-war-of-dumb-giants-russia-vs-the-us-vs-china-vs-everybody/

  3. В якийсь момент, Монтян перетворилась на божевільного троля, й почала по “темнікам” гнати дезінформацію на користь недобитих ригів, “Росії” і так далі. Тобто, як у більшості бидло-маси, у Монтян виявилася схильність до аморальної поведінки. Через це ніякого інтересу Монтян на сьогоднішній день немає, за винятком антропологічного інтересу як ще один екземпляр аморальної бидло-маси.
    Быдло-масса (90% населения) – это “личинки” человека, которые так никогда и не развились в полноценных людей. – https://thenewneandertalien.wordpress.com/2018/04/22/up-to-90-of-the-population-are-human-larvae-that-never-developed-in-a-viable-human/

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s