У 2002 році історична наука зазнала тяжкої втрати. У Донецьку накладом у півтори тисячі примірників у суперобкладинці та з передмовою голови Донецької обласної державної адміністрації Віктора Януковича вийшла друком книжка, яка могла би стати ілюстрацію до популярного колись у колах істориків КПРС афоризму: «Історія – це політика, обернена назад». Могла би, але не стала, оскільки оминула, попри помітний тираж, увагу наукової громадськості шахтарського міста. У вільний продаж видана державним коштом книга не надходила, а чомусь розійшлася виключно серед співробітників Управління Служби безпеки України в Донецькій області.

Хоча, як сказано в передмові, освяченій факсимільним підписом Віктора Федорович, «це видання стане цікавим не тільки молодим працівникам служби безпеки, але й масовому читачеві, оскільки в ньому зібрані чудові приклади справжнього, дійового патріотизму, вірного служіння державі й народові України». Тому, заповнюючи інформаційну прогалину, перегорнемо сторінки цього раритету, який неможливо побачити на полицях книгарень, та ознайомимося з «чудовими прикладами» вірного служіння.

«Історія органів державної безпеки в Донецькій області веде походження від 1918 року, коли в містах Маріуполь та Бахмут (нині Артемівськ) почали діяти уїзні чекістські організації, покликані вести боротьбу з політичним екстремізмом, саботажем та карними злочинами. З тих пір співробітники органів державної безпеки завжди непохитно стояли на сторожі інтересів нашого народу та  держави». Віктор Янукович.

Отже,

Кулага І.І., Зуєв В.В. Органи державної безпеки в Донецькій області: спогади, факти, документи. – Донецьк: ТОВ «Алан», 2002.- с.400

Запитання виникають одразу, починаючи з самої назви історичної праці. Якщо йдеться про безпеку саме тієї державу, з бюджету якого фінансувалося це видання, то на теренах Донецької області діє, начебто, лише один орган спеціального призначення, Служба безпеки України в особі обласного управління. І незрозуміло, чому в такім випадку треба була так втаємничено називати цю історичну розвідку, а слово «органи» застосовувати у множині. Якщо ж маються на увазі органи безпеки інших держав, до складу яких входило територія сучасного Донбасу – Золотої Орди, Російської Імперії чи Радянського Союзу, наприклад –  то незрозуміло, чому до співпраці не були запрошені фахівці-історики, а підготовка такої монументальної (принаймні, судячи з суперобкладинки) праці була віддана на відкуп двом колишнім оперативним працівникам КДБ при Раді Міністрів СРСР.

Але вже через пару сторінок з’ясовується, що все ж таки видання це є суто відомчим і присвячено тільки славній історії обласного Управління СБУ. Попри те, що сама Служба була створена 20 вересня 1991 року, її територіальний підрозділ пройшов окрему від материнської організації історичну путь, на чому наголошує глава перша цієї книжки, яка так і називається «Етапи великого шляху».  Аби уникнути звинувачень у знущанні над здоровим глуздом, вдамося до цитування твору, який автори йменують не інакше як «першою спробою осмислення історичного шляху, пройденого Управлінням з моменту утворення».

А починало свою діяльність Управління СБУ в Донецькій області у важких умовах підпілля. «Після жовтневих подій у країні склалася надзвичайно тяжка соціально-політична ситуація. У цих умовах 20 грудня 1917 року була організована Всеросійська Надзвичайна Комісія («ВЧК») при Раді народних комісарів. 11 липня 1918 року на Всеросійській конференції Надзвичайної комісії було прийнято положення про «ЧК» на місцях… 3 вересня 1918 року декретом Тимчасового селянського уряду України було створено Всеукраїнську Надзвичайну Комісію, покликану вести боротьбу з політичним екстремізмом… У м. Маріуполі 16 грудня 1918 року відбулася партійна більшовицька конференція, на якій було прийнято рішення про створення підпільної Надзвичайної комісії. 29 березня 1919 року була створена Донецька «ГубЧК». … Щоправда, деякі політичні загострення на Україні не зразу дозволили органам безпеки приступити до повноцінної діяльності».

«Деякими політичними загостреннями», що стали на заваді повноцінній діяльності Управління СБУ в Донецькій області, автори йменують існування Української Держави та визвольну боротьбу українського народу. Судячи з того, як ідею української державності сприймають в чиновних кабінетах Донецька, зараз вже ніщо не перешкоджає повноцінній роботі Служби безпеки на сході України.

Гортаємо крейдовані сторінки далі: «По завершенні громадянської війни … оперативна діяльність Всеукраїнської Надзвичайної комісії … зводилася до наступного – розгром врангелевських, петлюрівських, повстанських і савінковських організацій». У тому, що, починаючи з 1918 року, й донині в Донецькому обласному Управлінні СБУ на чільному місці перебуває боротьба з «петлюрівцями» сумніватися не доводиться. Принаймні, ніякого іншого пояснення не можна дати тому ставленню до української мови, яке донедавна пестувалося керівництвом Управління всупереч вимогам Закону «Про мови» та Конституції України. Сам рецензований твір також, ясна річ, був за державні гроші виданий на «великом и могучем», що не дозволяє в перекладі повною мірою передати мовну неординарність та стилістичну непересічність його авторів.

А далі книга оповідає зацікавленому читачеві про перетворення «ЧК» на «ГПУ»: «У зв’язку з подальшим зміцненням радянської влади, на підставі рішень 9-го Всеросійського з’їзду рад від 28 грудня 1921 року и постанови ВЦВК від 6 лютого 1922 «ВЧК» було реорганізовано в Державне політичне управління («ГПУ»). У зв’язку з утворенням 30 грудня 1922 року Союзу РСР на базі «ГПУ» створюється об’єднане державне управління («ОГПУ») при РНК СРСР. Але зміна назви на методи роботи не вплинуло, оскільки «у період «ВЧК»-«ОГПУ» в чекістському середовищі, між іншим, як і нині, з особливою дбайливістю зберігали вірність традиції спадкоємності поколінь».  Хоча оце «як і нині» можна було б і не додавати – у вірності теперішніх співробітників СБУ заповітам Ягоди, Берії та Єжова можна й не сумніватися.

Немало сторінок приділено висвітленню невтомній праці співробітників Управління СБУ на теренах утвердження Української держави, «чудовим прикладам справжнього, дійового патріотизму, вірного служіння державі й народові України». Глава так і називається – «НКВД (июль 1934 – апрель 1943)». Як виявляється, «У червні 1934 року на базі об’єднаного Державного політичного управління («ОГПУ» СРСР) було створено Народній комісаріат внутрішніх справ («НКВД» СРСР). Попри те, що «Положення про НКВД СРСР» так і не було розроблено, Головне управління державної безпеки, яке ввійшло в склад «НКВД» і було очолюване самим наркомом (яка честь! – авт.), набуло додаткові можливості у своїй практичній діяльності. Таке рішення було обумовлено політичною обстановкою, що загострилася на той час».

На жаль, докладного опису  «додаткових можливостей» книжка не містить, автори лише пояснюють на 12-му році незалежності, що «ситуація всередині країни характеризувалася реальним протистоянням опозиційних курсу ВКП(б) груп і конкретних політичних діячів, які, ідейно та теоретично розгромлені партією, встали на путь протизаконних дій».

Непросто доводилося працювати в ті часи співробітникам Управління Служби безпеки України в Донецькій області, оскільки «у роки перших п’ятирічок і колективізації сільського господарства ворог вже не міг відверто виступати зі зброєю в руках, як це було на початку 20-х. Тепер він маскувався під радянського службовця, активіста, профспілкового діяча, спеціаліста народного господарства. І розпізнати його було нелегко. Але чекісти вміли знаходити класового противника, під якою б машкарою він не ховався». Про те, наскільки успішною була ця робота, свідчать статистичні дані: «У звіті про роботу Сталінського (Донецького) обкому партії, зробленому на 3-1 обласній партконференції 16-24 травня 1937р., наводилися дані про діяльність місцевих чекістів. У звіті говорилося: «Тільки за перший квартал 1937 року органами «НКВД» розкрито й ліквідовано 112 злочинних груп загальною кількістю 587 людей-учасників». Варто поспівчувати нинішнім співробітникам Управління, які не можуть похвалитися такими вагомими показниками.

Щоправда, інколи в пресі можна прочитати, що, мовляв, мали в ті часи на Донеччині місце так звані репресії за вказівкою з Москви. Одначе автори книжки дають гідну відсіч наклепникам: «Як видно з наведених матеріалів…, ніяких конкретних вказівок «зверху» не надходило. Більше того, в офіціальних політичних колах робилися заяви про обережний підхід до репресій». А той факт, що в 30-х роках в області було засуджено 17% населення, пояснюється дуже просто – насправді в Донецьку мала місце змова кількох євреїв з числа працівників НКВД, які в наступному були, ясна річ, викриті й покарані. Ось, наприклад, організатор репресій на Донеччині — «Кочергінський Георгій Ізраїлевич, у минулому активний троцькіст, у 1927-1928 рр. відкрито виступав проти лінії партії, обстоюючи контрреволюційні погляди. Працюючи начальником ДТВ (Донецького територіального відділення — авт.) «НКВС» Південно-Донецької залізниці, перекручуючи вказівки центральних органів, завзято здійснював «боротьбу з ворогами народу». Кочергінський представ перед судом, був викритий в підриві радянської влади шляхом її компрометації у вигляді спотвореної боротьби з «ворогами народу» і засуджений до суворої міри покарання».

Але, збагнувши, що один Кочергінський, природньо, таку кількість людей розстріляти не міг просто фізично, автори історичної праці поспішають наголосити на тому, що в нього були два помічники, а саме: «начальник 1-го відділення 2-го відділу Леонід Мойсейович Шейніс. Він у 1937-1938 роках мав репутацію невтомного створювача «ворогів народу» з числа керівників промислових підприємств … Інший співробітник УНКВД по Сталінській (Донецькій) області – начальник 8-го відділення Яків Володимирович Соломонович, 1908 р.н., був засуджений у 1939 році за підлог. Він при складанні службових звітів навмисно занижував показники заарештованих у графі «робітники» та збільшував показники у графі «куркулі» та «колишні люди». Таке стало можливим лише тому, що Соломонович сам походив з «соціально чужого» середовища. Його батько до 1914 року займався лісоторгівлею та перепродажем зерна».

Ясна річ, що керівництво НКВД не могло дивитися спокійно на те, як коїли на місцях беззаконня так звані «трійки» в складі «соціально чужих» осіб певного походження. Більш того, «Подібні дії з боку співробітників НКВС набули такого загрозливого масштабу, що наказом НКВС СРСР в липні 1937 року було створено позасудовий орган – так звана «двійка» у складі прокурора СРСР і наркома внутрішніх справ СРСР. Таким чином віще керівництво країни намагалося призупинити свавілля, яке коїли на місцях «трійки». Таким чином законність було поновлено, і співробітники Донецького управління СБУ, яке на той момент вже йменувалося Управлінням Міністерства державної безпеки УРСР, змогли, нарешті, зайнятися своєю улюбленою справою у складі підрозділу 2-Н, створеного «для боротьби з незаконними збройними формуваннями… Організатори цих формувань називали себе борцями за незалежну Україну».

Дати гідну відсіч так званими «борцям» співробітники Управління СБУ змогли тільки  після створення в березні 1954 року Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів СРСР та організації в його структурі 5-го управління в 1967 році. Як зворушливо пишуть автори книжки, «У Комітеті зосереджувалися матеріали, що  свідчили про те, що з боку іноземних розвідок, і в першу чергу ЦРУ США, почастішали акції по культивуванню в середовищі радянської інтелігенції й молоді негативного сприйняття всього вітчизняного (у смислі – радянського, авт.) – історії, культури, традицій, моральних цінностей (ти ба  – авт.) , політичного устрою (ну треба ж – авт.) . Ця далекоспрямована стратегія реалізовувалася найрізноманітнішими шляхами – насамперед передачами «раідоголосів». Про які саме «голоси» конкретно йдеться, автори скромно умовчують, але, думається, керівникам радіостанцій, на хвилях яких нині транслюються програми української редакції радіо «Свободи», варто зробити належні висновки.

А далі на сторінках оплаченої з держбюджету книжки розкривається справжнє обличчя так званих «дисидентів». «Покоління «шістдесятників» різними акціями ініціювало активізацію хвилі критики не тільки культу особи Сталіна, але й створило умови для різних антигромадських проявів з боку вульгарних демагогів, амбіційних політиканів. Архіви, які відкрилися, дали громадянам можливість більш глибоко та критично осмислити минуле. Цією політичною кон’юнктурою цинічно скористалися доморощені псевдо-письменники. З-під їхнього пера народжувалися скоростиглі мемуари «самвидаву», що відверто спекулювали на тенденційному трактуванні драматичних процесів недавнього періоду нашої історії. Країну заповнили патьоки не тільки підпільної продукції «самвидаву», але й нелегально переправленої з поза кордону макулатури відверто підбурницького змісту… Незабаром подібна діяльність закордонних організацій та емісарів, а також усіляких доморощених «дисидентів» набула всі ознаки тенденції, яка отримала назву «ідеологічна диверсія».

Аналізуючи причину поширення дисидентського руху в шістдесятих роках минулого століття, історики в погонах доходять важливого практичного висновку, що причиною всьому стало те, що  «на той час суспільні процеси в країні протікали в режимі так званої «відлиги».  «Режим відлиги» – сказано, безсумнівно, сильно. Відчувається загострене на складанні протоколів перо авторів цього неординарного історичного опусу.

Але справжню насолоду читач може одержати від ознайомлення з документами, якими рясно проілюстровано видання. Якої наснаги сучасним правнукам Залізного Фелікса надає хоча б уміщений у книжці протокол №3 нарад відповідальних працівників м. Бахмута від 15 лютого 1921 року за участю самого Фелікса Едмундовича. Оскільки будь який переклад не в змозі відтворити колориту цього документа повною мірою, подаємо його мовою оригіналу

Присутствуют: Пред. ВЧК – т. Дзержинский …

Порядок дня

2 б) СЛУШАЛИ:            об органах расправы с хищниками топлива

        ПОСТАНОВИЛИ:  право непосредственной расправы возложить на ЧК с обязательством распубликования и широкой огласки о вынесении приговоров, для чего просить тов. Дзержинского оказать содействие:  а) к снабжению бумагой Донбасса, б) к усилению органов ЧК в отношении качественного состава.

Або інший приклад – виявляється, обвинувальні висновки в 1931 році затверджував начальник Донецького оперативного сектору ГПУ УРСР на прізвище Блат. От і виходить, що в ті часи на Донеччині навіть розстрілювати по-Блату. Але найбільш захоплюють оповідання про сьогоднішній день Донецького управління СБУ, про невтомну боротьбу його співробітників з українським буржуазним націоналізмом, про успіхи в цій нелегкій справі.

Так, наприклад, «У Артемівському районі в жовтні 1996 року було припинено діяльність незаконного воєнізованого формування з претензійною назвою “Громадська спортивно-патріотична організація імені С.Бандери «Тризуб» … Уставши животіти в підпіллі (досвід застосування схронів за прикладом споборників С.Бандери, видно, здався «спортсменам» несучасним і некомфортним), лівобережний курінний вирішив легалізувати осередок і подав у серпні 1996 року установчі документи для реєстрації в Сіверський міській раді народних депутатів. Одначе курінного доля вивела до зовсім іншого казенного дому». Отак законослухняність довела до казенного дому донецьких націоналістів. А не подав би курінний документів на реєстрацію – і досі б з синьо-жовтим прапором бігав. Хоча, ні. Прапор йому, мабуть, таки б пошматували.

Втім, заради справедливості не можу не зазначити, що саме завдяки Управлінню Служби безпеки України в Донецькій області (тоді воно називалось «УКГБ по Донецькой области») наприкінці радянської епохи почалось громадсько-політичне й національне пробудження Донеччини.

Навесні 1989 році на Рутченковому полі Донецька було випадково виявлене масове поховання. Спочатку перелякане керівництво обкому Компартії разом та керівництво Управління СБУ, що носило назву «УКГБ по Донецькой области» стали запевняти, що це – закинутий цвинтар при колишньому німецькому шпиталі, де окупанти під час Другої світової війни ховали своїх загиблих бійців. Але розкопки продовжувались і знайдені ґудзики та інша амуніція беззастережно засвідчували, що тут упокоєні радянські люди. Тоді пропагандисти в погонах зробити раптове «відкриття» – мовляв, у шпиталі при відступі Червоної Армії залишились нетранспортабельні радянські бійці, а коли прийшли німці, ці бійці померли й німці їх поховали. А потім поруч, мовляв, стали ховати своїх загиблих.

При цьому чекісти достеменно знали, хто покоїться на пустирі в Кіровському районі Донецька: ось недавно розсекречена шифротелеграма заступника начальника Управління Комітету державної безпеки по Донецькій області від 10 липня 1989 року, якою він інформує своє київське начальство, що на Рутченковому полі покояться в’язні внутрішньої тюрми УНКВС, розстріляні в 30-х роках минулого століття.

Саме в ході розкопок на Рутченковому полі, у боротьбі за історичну правду й увічнення пам’яті жертв комуністичного лихоліття, у Донецьку з’явились перші громадські активісти й перші неформальні об’єднання: «Меморіал», Товариство української мови, згодом – Народний Рух України за перебудову. І лише коли виявилось, що на Рутченковому полі поховано понад 10 тис. осіб і всі вони загинули від пострілу в голову, влада була змушена визнати – тут закопували жертв так званих «сталінських репресій», безневинних людей, розстріляних у 1930-40-х роках. Ув’язнених страчували, здебільшого, в підвалі нинішньої Донецької консерваторії, а неподалік шахти №11 ховали трупи…

Як зараз пам’ятаю день 16 вересня 1989 року. У двох братських могилах були перепоховані рештки біля 500 людей. На траурну церемонію на Рутченкове поле прийшла третій секретар Донецького міськкому Компартії України Жанетта Костянтинівна Пашнова з вінком, напис на якому був виконаний українською мовою з граматичними помилками… А якби не ідеологічна витримка, точніше – ідеологічна впертість Управління СБУ, тобто «УКГБ по Донецькой области», то чи навряд громадській рух набрав ти в тодішньому Донецьку таких масштабів.

Втім, у 2014 році Управлінню Служби безпеки України довелось виїхати з Донецька, передавши своє приміщення, архіви та особові справи агентури колегам з «Міністерства державної безпеки Донецької народної республіки». Але я не думаю, що співробітники СБУ сильно засмучені цією обставиною. Принаймні, впродовж 1991-2013 років вони робили все, щоби на Сході України розпочалась дорога їхньому серцю «російська весна».