Олександр Сапун: «Риба гниє з голови»

Це інтерв’ю було записано у травні 2005 року з Олександром Петровичем Сапуном – людиною, роль якої в формуванні судової системи радянської України з 1970 по 1986 рік важко переоцінити. Олександр Петрович прийшов на роботу в Міністерство юстиції УРСР у 1951 році  – зразу після закінчення юридичного факультету Київського державного університету. У зв’язку з ліквідацією Міністерства в 1963 році (під кінець хрущовської реформи спочатку були ліквідовані союзні міністерства, потім – міністерства в союзних республіках) Сапун був призначений директором Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. У грудні 1970 року, після відновлення Мінюсту Української РСР, Олександр Петрович повернувся на попередню роботу, був затверджений членом колегії Міністерства і впродовж 16 років –  з 1970 по 1986 рік – очолював Управління кадрів Міністерства юстиції УРСР. Але ознайомившись з текстом інтерв’ю, Олександр Петрович категорично заборонив його оприлюднювати, доки він живий – мовляв, наговорив зайвого. На превеликий жаль, ця заборонена вже кілька років як не діє —  у 2016 році Олександра Петровича не стало. Тож читачі тепер мають можливість почути «з перших вуст» про те, як функціонувала радянська судове система – з усіма її вадами та перевагами.

Радянське судочинство було по-своєму унікальним. З одного боку, починаючи з 60-х років ХХ століття, воно ґрунтувалось на процесуальному законодавстві, розробленому фахівцями найвищого ґатунку та спрямованому на максимальний захист прав громадян. Головними принципами судового процесу були доступність, гласність, безпосередність, усність, колегіальність.

З іншого боку, далеко не всі правовідносини в Радянському Союзі підпадали під судову юрисдикцію (домінуючу роль відігравали партійні органи та органи досудового врегулювання спорів, до того ж всі спори між юридичними особами вирішувались у державних арбітражах, які були органами виконавчої влади), матеріальне право було просто дикунським, а джерелом матеріального права вважались постанови Центрального комітету КПРС та інших псевдо-громадських організацій на кшталт Всесоюзної центральної ради профспілок.

Напевно, Олександр Петрович у своїй розповіді трохи прикрасив дійсність. Насправді й за радянських часів у судах брали хабарі. Але майже всі відомі випадки хабарництва мали місце в обласних судах, де справи розглядали колегії в складі професійних суддів, а в судах першої інстанції, тобто народних судах, такого практично не було, бо в розгляді справ (окрім справ про адміністративні правопорушення) обов’язково брали участь народні засідателі. Тож не можна стверджувати, як це зробив Сапун, що корупційні зловживання чи порушення процесуальних норм взагалі не зустрічались  у практиці радянських судових установах — траплялось усяке.

Тим не менш, досвід функціонування судових інститутів у Радянському Союзі є надзвичайно цікавим хоча б тому, що радянському судочинству не були притаманні проблеми, характерні для нинішньої української судової влади, передусім — беззаконня й тотальна корумпованість. Ось про це ми й говорили багато років тому з Олександром Петровичем Сапуном.

*   *   *

Олександре Петровичу, впродовж 16 років Ви завідували, так би мовити,  всіма суддівськими кадрами в Україні. А де Ви їх брали, як взагалі призначалися судді за часи Радянського Союзу?

По-перше, судді низової ланки були виборними, вони не призначалися, а обиралися населенням. Потрапити на судову роботу було просто. До початку 60-х років майбутніх суддів, слідчих, прокурорів готували юридичні школи, які були закладами середньої професійної освіти. По війні через брак кадрів  було прийнята спеціальна постанова, згідно якої в юридичні школи приймали осіб навіть  з семикласною освітою. Строк навчання в такій школі становив 2 роки, приймали туди з 23-х річного віку. А потім, здається, у 1962 році, юршколи закрили. Тим же суддям, які їх закінчили, рекомендували поступати вчитися заочно у вищі учбові заклади, наприклад – у спеціально відкритий для цього Всесоюзний юридичний інститут у Москві.

Начальники управлінь юстиції, маючи потребу в суддях, прохали направити молодих спеціалістів, випускників юршколи чи юридичних вишів, які проходили стажування в судах і представлялися місцевим державним і партійним органам. Багато хто зі стажерів під час практики відмовлявся від суддівської роботи, оскільки вона в ті часи була дуже важкою. Раніше ж не було районних судів – вся територія країни були розбита на дільниці, на кожній з яких працював один дільничний суддя, який розглядав всі справи – і цивільні, і кримінальні, і справи про адмінправопорушення. Пізніше дільниці об’єднали, створили районні суди. Я пам’ятаю часи, коли на всю, наприклад, Донецьку область було 120 суддів

Зараз тільки в Апеляційному суді Донецької області має бути за штатом 150 суддів

Саме тому судді працювали з колосальним навантаженням, розглядаючи, бувало, до 500 справ на місяць.

Стажування спочатку тривало 6 місяців, але ми вважали, що цього недостатньо й врешті-решт домоглися постанови Ради Міністрів,  якою було дозволено подовжити строк стажування до року. Придивлялися до моральних якостей стажера, який знаходився в штаті обласного управління юстиції і був прикріплений до конкретного судді. Стажер разом з суддею ходив на звіти народних суддів перед виборцями, знайомився з населенням. Суддя-наставник робив остаточний висновок, чи підходить такий стажер для суддівської роботи, чи не підходить.

Всі знають, наприклад, суддю Верховного Суду України Василя Онопенка. А, між іншим, він ще був на третьому курсі, а я вже до нього придивлявся. Я, як начальник Управління кадрів Мінюсту,  знав, що Вінницька область направила до Харківського юридичного інституту ім. Дзержинського Онопенка, Стефанюка і ще кількох талановитих хлопців. Коли він був на третьому курсі,  я направив до Харкова свого підлеглого з завданням походити поміж студентами, поспілкуватися.

Мій співробітник поїхав до інституту, відвідав лекції,  зайшов у гуртожиток, поговорив з секретарем парторганізації, головою профкому, повернувся й каже:  “Дійсно, є там кілька хлопців непоганих”. Проходить рік, я знову кажу співробітникові: “Нумо, Ваню, з’їзди ще раз у Харків, подивися, що там відбувається”. Приїхав Іван і каже: “Все нормально, учаться хлопці, іспити склали”. Після четвертого курсу вже я їду. Поговорив зі студентами, Вася Онопенко й заявляє мені: “Я не хочу на судову роботу, хочу в прокуратуру…”. –  “То добре, – кажу, – що ти хочеш у прокуратуру, маєш на це право. Але подивимося, що скаже державна комісія , яка розподіляє випускників”. Поговорив я з ректором, поговорив з головою державної комісії. А вони вже знають – якщо я за когось зачепився, то ця людина все однаково буде в мене, при цьому “мої” люди будуть добре влаштовані,  забезпечені житлом.

Або той же Бойко Віталій, який також вчився в Харківському юридичному, і який також хотів йти тільки на прокурорську роботу. А я йому кажу: “Поїдеш суддею в Дніпропетровськ”. Тепер Віталій Федорович називає мене хресним батьком.

І що, так Ви добирали кожного суддю?

А Ви як думали? Я ж в Республіці відповідав за формування суддівського корпусу. На момент мого виходу на пенсію в Україні працювало 1868 суддів і кожного я знав, з кожним спілкувався, кожного міг охарактеризувати як людину, як фахівця.

Але потім на майбутнього суддю очікували вибори…

Спочатку кожні три роки, а згодом – кожні п’ять років проводилися вибори народного судді. Прізвище стажера або судді, який вже обирався раніше й чий строк закінчився, вносилося у виборчий бюлетень і його подальшу долю вирішувало населення.

А хіба були випадки, щоби майбутній суддя не набирав потрібної кількості голосів?

Таких випадків, дійсно, не було. Вибори були безальтернативними, у бюлетені вносилася тільки одна кандидатура. Але є ж інший бік медалі. Спробуйте перед виборами провести  зустрічі з виборцями, підготуватися, розповісти народові про себе, відповісти на в’їдливі запитання.

Уявіть зал на 300-400 місць, стоїть перед виборцями суддя, якого треба переобрати на новий строк, а якась бабка встає та починає: “Ось я прийшла до цієї судді, вона мене гарно прийняла, але справу як слід не розглянула, сусіди кажуть…”.  Тут дід підводиться: “А ви знаєте, оця суддя мій позов також не задовольнила. Але як вона мене прийняла: всі закони розклала, пояснила, чому мені треба відмовити, ввічливо так поговорила. Гарна суддя. Я за неї буду голосувати, а ти, Параско, сиди та мовчи ”. Спробуйте пройти через все це.

А була ж  ще одна підлість – анонімки. Хоча я знав суддів, які пропрацювали по 20 років на одному місці й не було жодної скарги. Був такий у Перечині Іван Михайлович Маряж – жодної скарги за 20 років. Теодозій Свиридів у Яремчі. Манко Ілля був такий у Дрогобичі, голова міського суду. Весела й лагідна людина, на яку за багато років роботи не надійшло жодної скарги. Коли такий суддя йшов вулицею, то йому все місто кланялося. Бо головна наша вимога була до суддів  – щоби вони ставилися до підсудного як до людини, а не як до злочинця.

Або візьмемо звіти суддів. У законі було сказано, що народний суддя звітує перед виборцями. Періодичність такого звіту встановлена на законодавчому рівні не була, але я вимагав, щоби кожен суддя зустрічався з населенням не рідше, аніж один раз на два місяці. Суддя звітував, скільки справ розглянуто й з яким результатом, скільки надійшло скарг і яких, наводив конкретну статистику, розповідав скільки судових рішень не виконано.

Спілкування з людьми давало підстави для певних роздумів, узагальнень, для висновків, чому в цьому районі найчастіше виникають саме такі категорії справ, як цьому запобігти. Якщо я приїжджав до суду з перевіркою й суддя не показував мені належну кількість протоколів таких зборів, то судді доводилося непереливки. Окрім того, ми вимагали, щоби судді виступали з лекціями перед виборцями, з коментарями до змін у законодавстві. До речі, зали на таких зустрічах були завжди були заповнені.

А за що знімали суддів з роботи?

Суддів відкликала з робота Президія Верховної Ради.  Були різні випадки. Щось там, бувало, з жінкою трапиться. Ну як може суддя працювати, коли його жінка пішла по руках? Це Вам одна обставина. Бувало, що судді просто не витримували психологічного навантаження.

А за порушення законності звільняли?

Не було таких випадків. Ну як суддя міг порушувати закон, якщо прокурор – поруч, обласний суд  – поруч, справу завжди можна перевірити в порядку нагляду? Не було навіть такого поняття, як порушення законності суддею. Бувало, звільняли за тяганину. Був  випадок, коли в суді загубили справу. Але щоби суддя свідомо порушив закон – такого не було.

А чому ж тоді зараз таке коїться в судах?

Риба гниє з голови – оце моя відповідь

До речі, відносно голови. Мені кілька раз від суддів доводилося чути здивування щодо неймовірно швидкої кар’єри Голови Верховного Суду України Василя Маляренка. Василь Тимофійович був обраний народним суддею в 1973 році, а вже за два роки перейшов на роботу до Луганського обласного суду. Наскільки таке швидке зростання були типовим ?

Тут нема нічого дивного. Це – нормальна практика тих років, оскільки кадрів не вистачало. Я можу привести приклад колишнього Голови Верховного Суду УРСР та Міністра юстиції УРСР Володимира Зайчука. Володимир Гнатович став суддею, навіть не закінчивши юршколи. А за два роки, маючи лише середню освіту, він вже був призначений головою Рівненського обласного суду, згодом заочно закінчив інститут. Що ж стосується Василя Тимофійович, то до обрання суддею він працював судовим виконавцем, посидів секретарем у судовому засіданні, мав чималий досвід. Це ж треба також враховувати.

З початком перебудови в Радянському Союзі публіцисти запровадили такий термін як “телефонне право”, який мав характеризувати судову систему СРСР. Малося на увазі, що судові рішення виносилися за телефонними вказівками з райкомів чи обкомів КПРС

Це цілковита дурниця. Насправді нічого подібного не було й бути не могло, а судді за радянських часів були дійсно незалежними, не те, що зараз. Я припускаю, що були ситуації, коли секретар райкому чи голова виконкому міг неофіційно зателефонувати судді й попрохати уважно поставитися до якоїсь справи. Але я повністю виключаю, щоби міг зателефонувати голова обласного суду. Такого не могло бути  в принципі.

Більш того, я був не останньою людиною в системі юстиції, не становило таємниці, що в мене були товариські взаємини з усіма головами обласних судів, що я особисто знав практично кожного народного суддю, що від мене залежало просування суддів по кар’єрних щаблях. Але до мене жодного разу  – підкреслюю, жодного разу за багато років роботи – ніхто ніколи не звернувся для того, щоби вплинути на результат розгляду тієї чи іншої справи.

Наведу тільки один приклад зі своєї практики, який дасть уявлення про те, наскільки раніше судочинство було незалежним. У шістдесятих роках, з 1963 по 1970,  я очолював Київський Науково-дослідний інститут судових експертиз. І якось раптом мене викликають у Центральний Комітет Компартії України. Йду до Закалюка Анатолія, який зараз працює, здається,  в Правовій академії, а той і каже: “Олександре Петровичу, ну що це таке – не можете забезпечити розгляд кримінальної справи в народному суді, не направляєте в суд експерта-автотехніка попри судові виклики, вже чотири засідання довелося відкладати”.

Повертаюся я до себе, піднімаю документи, дивлюся: дійсно, в Інститут  вже надійшло чотири повістки. Але кожного разу траплялося так, що цей експерт або направлявся у відрядження, або був у суді в іншій справі. Приходжу знову в ЦК, пояснюю, що так і так, експерт просто фізично не міг прибути в суд. Тут мені Закалюк і питає: “ А ви що, не знаєте, що це за справа? Це ж справа, пов’язана з Катериною Іванівною Згурською”. Я ледве не впав.

Виявляється, службове авто, в якому їхала перший заступник прокурора УРСР Згурська на розі Пироговської та бульвару Шевченка зачепило 8-ми річну дівчинку. Водій сигналив, але дівчинка була глухоніма й не чула наближення машини. Хоча тяжких ушкоджень дитині заподіяно не було, все однаково міліція порушила кримінальну справу проти водія першого заступника прокурора Республіки, причому сама Згурська, як пасажир, проходила в цій справі свідком.

Катерина Іванівна знала мене як облупленого. Вона б могла тисячу разів мені зателефонувати та попрохати провести експертизу швидше. Але, уявіть собі, мені не було жодного дзвінка з прокуратури. Ніхто не дозволив собі навіть дати привід подумати, що могла мати місце якась необ’єктивність при розгляді справи.  Водія засудили, а Ви кажете – телефонне право. Не було такого.

Якщо рішення скасовувалося як незаконне чи необґрунтоване, то були випадки, коли суддю за це викликали на бюро райкому або міськкому, виносили догани по партійній лінії за допущені прорахунки – таке бувало. Але доти, доки справа розглядалася або рішення не було скасоване, випадків тиску  на суддю бути не могло –  я це Вам гарантую. Точніше, був один такий випадок, але він коштував посади першому секретареві Ворошиловградського обкому Компартії України.

Це коли перший секретар обкому домагався перегляду вироку щодо якогось хулігана?

Прізвище цього хулігана, до речі, було Крицький – я цю справу на все життя запам’ятав. А було так. Перший секретар Ворошиловградського обкому Шевченко зустрічався з гірниками правофлангової шахти. І під час зустрічі один з передовиків йому поскаржився на те, що його побив якийсь Крицький, якому, на думку потерпілого, суд призначив занадто м’яке покарання. Мовляв, за побиття орденоносця треба карати суворіше, ніж за злочин проти пересічного роботяги. Шевченко негайно дав вказівку помічникові, і прокурор Ворошиловградської області приніс протест у президію обласного суду.

Президія перевірила справу й дійшла висновку, що вирок суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, покарання призначено у відповідності до закону, а заслуги потерпілого не передбачені в Карному кодексі як обставина, що обтяжує злочин. Шевченко обурився, бо він публічно пообіцяв на шахті скасування вироку, і зобов’язав прокурора внести протест другий раз. І другий раз Президія протест відхилила. Тоді на бюро обкому було викликане керівництво суду: голові суду винесено догану, заступникові голови – сувору догану з занесенням до облікової картки члена КПУ, відносно шести суддів обласного суду прийнято рішення про звільнення з посад.

Приїжджаю я у Ворошиловград, а в суді траур, робота паралізована. Я йду до першого секретаря обкому, але він відмовляється  мене приймати. Тоді я повернувся до Києва й доповів ситуацію в ЦК, запропонувавши винести питання на розгляд Комітету партійного контролю, оскільки мав місце явний тиск на суддів з боку  керівника обласної партійної організації. Після перевірки питання було передане на розгляд Політбюро ЦК КПУ. Тоді Шевченко миттєво захворів і зліг у Феофанію. Розгляд відклали до одужання першого секретаря. Але Шевченко знову захворів. Тоді питання розглянули на Політбюро без нього, на пропозицію Щербицього Політбюро ухвалило: партійні стягнення щодо суддів скасувати, першого секретаря Ворошиловградського обкому КПУ Шевченка з посади зняти.

Одначе виправдувальних вироків було дуже мало. Правосуддю тих років був притаманний обвинувальний ухил.

Ну то й що? А Ви коли не будь цікавилися, яку кількість справ слідчі й прокуратура закривали на стадії попереднього слідства з реабілітуючих обставин без направлення в суд? У суд йшли, як правило,  бездоганні матеріали,  оскільки прокурор знав, що “липа” в нього не пройде. Прокуратура була забезпечена першокласними кадрами, які знали як зібрати докази, як їх закріпити.

А Ви подивіться, що робиться зараз, коли прокуратура час від часу в засобах масової інформації без суду та слідства оголошує, що такий-то політик є злочинцем. Між іншим, колись у Миколаєві голова обласного суду п’ять років просидів під слідством, і тодішній Міністр юстиції Зайчук його не звільнив з посади. Бо було правило: доки немає обвинувального вироку, що набрав законної сили, людина вважається невинуватою.

Я свого часу входив до складу осіб, які приймали іноземні делегації з усього світу. Причому спілкуватися з закордонними гостями доводилося не тільки під час офіційних заходів, але й у неофіційній обстановці. І всі вони в один голос казали, що в Радянському Союзі була унікальна судова система. Іноземці завжди дивувалися доступності правосуддя. Спробуйте, наприклад, зараз звернутися до суду з позовом у трудовій справі  – як мінімум рік судової тяганини. А тоді трудові спори розглядалися з лічені дні, причому допомога адвокатів за трудовими спорами була безкоштовною. І якби навіть адвокат спробував би скласти якусь “липу” замість позову – негайно позбавився б свідоцтва.

Але ж і тоді були й політичні процеси.

Та скільки було тих процесів? Хіба вони визначали рівень правосуддя? І, по-друге, які могли бути претензії суддів? На той час у тій державі, що була, існував закон, який встановлював відповідальність за, наприклад, антирадянську агітацію. Чи міг суддя винести виправдовувальний вирок тому ж Василеві Стусу за умови, що згідно чинного на той момент законодавства інкриміноване йому діяння належало до суспільно небезпечних і відповідальність за нього була передбачена відповідною статтею Кримінального Кодексу? – Звісно, ні. Точно так судді виносили вироки й за інші діяння, які зараз декриміналізовані – за спекуляцію, наприклад. Можна критикувати колишній суспільний лад, закони, що тоді існували, але не можна звинувачувати суддів у тому, що вони дотримувалися тих законів.

Зараз утвердилася точка зору, що гарантією незалежності судді є його безстрокове обрання на посаду. Але з Ваших слів виходить, що раніше, коли суддів обирали спочатку на три, потім на п’ять років незалежності було значно більше, ніж зараз.

Для справжньої незалежності потрібно не строки встановлювати. Треба, щоби над суддею єдиним начальником був суддя і ніхто інший. Але в цього начальника мають бути всі необхідні матеріальні й кадрові резерви. Справа не строках обрання, справа в системі організації суддівської роботи.

Я наведу приклад, коли неправильна організація роботи призвела до погіршення якості розгляду справ. На початку 60-хроків в Україні по кримінальних справах у середньому скасовувалося 1,5% – 2% вироків, по цивільних – до 8% рішень. У 1963 році Міністерство юстиції, яке організовувало роботу судів, було ліквідовано, а керівництво районними судами стали здійснювати обласні суди, з яких і стали питати за якість роботи низових ланок. Унаслідок цього цифра скасованих вироків знизилася до 0,2%, скасованих рішень – до 3-4%. Чому – зрозуміло. Бо суддя обласного суду, який сьогодні  скасовував вирок чи рішення, наприкінці кварталу мав звітувати, чому на підлеглій йому території в районних судах так багато скасувань. Як тільки Мінюсту був поновлений, зразу ж поновилася якість, яка була раніше.

Раніше всі справи розглядалися колегіально в складі судді-головуючого та двох народних засідателів. Наскільки виправданою була така форма судочинства?

Це була справжня участь народу у відправлення правосуддя. Народні засідателі – це були люди, що працювали на території цього району, які знали життя, які знали проблеми району. У середньому по Україні на одного суддя обиралося  на підприємствах та установах 65 народних засідателів. Коли обирався новий склад засідателів, судді обов’язково мали провести так звані семінарські заняття впродовж 2-3 днів, де розповідали засідателям про їхні права та обов’язки. Коли розглядалася справа, пов’язана  з технікою (наприклад, угон автотранспортного засобу), суддя намагався розглянути справу разом з засідателем-технарем, коли слухали якусь справу, пов’язану з фінансами – з засідателем-бухгалтером, щоби було з ким порадитися. Це були звичайні люди, які два тижні на рік засідали в суді разом з суддею.

Народні засідателі були процесуально сильними фігурами. Більш того, якщо народний засідатель був не згоден з рішенням чи вироком і в силу свого освітнього цензу не міг юридично грамотно обґрунтувати свою точку зору – а окрема думка народних засідателів у письмовому вигляді долучалася до матеріалів справи – то суддя був зобов’язаний допомогти народному засідателю написати свої заперечення.

А часто були випадки незгоди народного засідателя з вироком чи рішенням у справі, в розгляді якої він брав участь?

Дуже рідко. Тим не менш, були випадки, коли вирок у кримінальній справі  чи рішення в цивільній підписував головуючий суддя й один народний засідатель, а другий засідатель писав про свою незгоду. Така справа, якщо навіть була відсутня касаційна скарга, все однаково переглядалася  в порядку нагляду обласним судом. Причому, траплялося й так, що вища судова інстанція погоджувалася з точкою зору, викладеною в окремій думці, скасовуючи вирок чи рішення.

До того ж, участь народних засідателів гарантувала безперервність процесу, коли одну справу слухали кожного дня до тих пір, доки не розглянуть. А сьогодні що – провели одне засідання, і справа відкладається на місяць, у наступному місяці протягом двох годин опитали одного свідка – і знову відклали на  місяць Якщо б у справі брали участь народні засідателі, така ситуація була б неможливою. Причому, не треба думати, що тоді суддям працювалося легше. Навпаки, справ було менше, але й суддів було не так багато як зараз. Один суддя на місяць розглядав до 500  справ, кадрів не вистачало катастрофічно але строки розгляду, як правило, дотримувалися. По цивільних справах – не завжди. Але по кримінальних – практично завжди.

Але щоби таку кількість справ розглянути, суди мали по ночах працювати

І працювали – а Ви як думаєте? Між іншим, раніше суддя й народні засідателі не мали права вийти з приміщення суду доти, доки не напишуть вирок чи рішення – дотримання таємниці нарадчої кімнати вважалося наріжним каменем судочинства.

Зараз на таємницю нарадчої кімнати дивляться як на пусту формальність. Нещодавно я був свідком випадку, коли суддя оголосила, що йде в нарадчу кімнату, а сама поїхала в облдержадміністрацію

Царські суди були обладнані нарадчими кімнатами. Я дуже добре пам’ятаю приміщення колишнього Черновицького облвиконкому, де колись був крайовий суд. При нарадчій кімнаті була ванна, кухня, спальні – все, що потрібно для того, щоби суд був ізольований від, так би мовити, зовнішніх впливів під час написання судового рішення.

А в Бучачі в Тернопільскій області?.. І в нас колись було, що якщо суд йшов у нарадчу кімнату, то, бувало, сиділи три доби, працюючи над вироком, без жодних побутових умов.

Одного разу через це трапився скандал: у одного члена обласного суду була ревнива жінка. Якось пішов він писати вирок з засідателями по дуже об’ємній кримінальній справі з багатьма епізодами та кількома підсудними. Два дні не було його вдома, а на третій день до суду прибігла дружина, стала стукати в усі двері, кричати, влаштувала бешкет. А суддя вирок пише й вийти не може. Згодом Пленум Верховного Суду СРСР роз’яснив, що все ж таки можна робити перерву в роботі на ніч.

А яке Ваше ставлення до скасування нагляду?

Я вважаю, що це велика помилка. Можливість перегляд справ у порядку нагляд була додатковою гарантію, яка дозволяла  виправляти судові помилки в тих справах, рішення в яких набрали законної сили. Далеко не завжди учасники справ оскаржували рішення або вироки в касаційному порядку. Тим не менш, прокурор області або його заступник чи голова обласного суду за власною ініціативою або за чиєюсь скаргою могли витребувати будь-яку справу після вступу рішення в законну силу та внести протест у президію обласного суду.

Якщо протест відхилявся, то прокурор або заступник прокурора Республіки могли внести протест у Верховний Суд УРСР, а Генеральний прокурор Радянського Союзу разом із заступниками – у Верховний Суд СРСР. Кому заважала ця додаткова можливість перегляду рішень, законність яких викликала сумнів? Я вже не кажу про те, що перегляд рішень у порядку нагляду забезпечував оперативний вплив на якість розгляду справ судами всіх рівнів.

Advertisements

2 thoughts on “Олександр Сапун: «Риба гниє з голови»

  1. Сповіщення: Олександр Сапун: «Риба гниє з голови» – Іменка

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s