20 серпня 2019 року відбулась подія, яку варто занести в аннали новітньої української історії й навіть запровадити на її честь нове державне свято. Бо саме в цей день заступник керівника Офісу Президента й майбутній генпрокурор Руслан Рябошапка винайшов, як можна примусити директора Національного антикорупційного бюро України Артема Ситника виконувати свої службові обов’язки. Бо за 4 роки існування на утримання цього органу витрачено вже понад 3,6 млрд. грн., але пишатися Ситник, окрім елітного відпочинку в мисливському господарстві «Поліське-Сарни», може лише переданими до суду кількома десятками кримінальних проваджень, переважно, відносно голів селищних рад, суддів низової ланки, упійманих Службою безпеки України на дрібних хабарях, слідчого прокуратури, що спокусився на 300 літрів бензину, та водіїв зерновозів. Натомість НАБУ здобуло репутацію найкорумпованішого правоохоронного органу, де процвітає торгівля справами, а повідомлення громадян про вчинені злочини безкоштовно взагалі не реєструються – лише якщо заявник звернеться до суду й в судовому порядку примусить Ситника виконувати настанови статті 214 КПК України.
Продовжувати читання “Мистецтво пускати гази”
10 липня 2019 року президент Володимир Зеленський вигнав з наради, яку він проводив, секретаря Бориспільської міської ради Ярослава Годунка, назвавши його «розбійником» і пообіцявши зателефонувати виконуючому обов’язки голови Служби безпеки України Івану Баканову з приводу цього «чорта». Треба сказати, що, попри не зовсім дипломатичні вирази, президент мав рацію: Годунок, дійсно, був засуджений за розбій, хоча й ретельно приховував від виборців цей факт своєї бурхливої кримінальної біографії. Що ж стосується Баканова, то саме йому треба вгамувати свого негласного позаштатного співробітника, оскільки Годунок був завербований ще в 2002 році й неодноразово використовувався для вчинення брудних провокацій: зокрема, саме Годунок 15 жовтня 2004 року підкинув 2,5 кг тротилу та гранату Ф-1 у офіс організації «Пора». 
На початку березня 2019 року в Україні вибухнув величезний скандал, внаслідок якого стало, зокрема, відомо, на яких смітниках Національне антикорупційне бюро України набирає собі негласних позаштатних співробітників і з якою метою їх використовує. Через оприлюднення Інтернет-проектом «Bihus.info» листування між громадянами Гладковським, Жуковим, Рогозою та Шевченком надбанням громадськості стала історія про те, як помічник-консультант народного депутата Костянтина Грішіна (він же ж Грішин, він же ж Гришин, він же ж Семен Семенченко) Євген Шевченко, який прилаштувався при НАБУ як негласний позаштатний співробітник, разом з сином першого заступника РНБОУ Олегом Гладковським та іншими «борцями з корупцією» розкрадали кошти «Укроборонпрому». А перший заступник директора НАБУ Гізо Углава видавав шахраям довідки про те, що їх фірма «Оптимумспецдеталь», через яку «Укроборонпрому» продавались завезені з Росії контрабандою деталі військової техніки, не має ознак фіктивності.
Знаменна дата спіткала український народ і все прогресивне людство 10 лютого 2019 року. Сорок років тому народився народний депутат України Антон Геращенко – керівна й спрямовуюча сила українського суспільства, розум, честь і совість нашої епохи, чий рот не закривається на всіх телеканалах Неньки зрання до вечора. Антон Юрійович – людина унікальних можливостей. Впродовж 15 хвилин по фотографії він розкриває будь-який злочин, знаходить «російський слід» та «руку Москви» по запаху й з зав’язаними очима та роздає геополітичні поради космічного масштабу. Зокрема, у 2015 році Геращенко виступив з ініціативою укласти договір про передачу Російській Федерації в оренду на 30-40 років окупованого Севастополя – з тим, щоби виправдати російську агресію проти України та допомогти Путіну «зберегти обличчя».
21 грудня 2018 року трапився кумедний випадок, який, втім, віддзеркалює сутність українського політичного серпентарію. «Вічно непрохідний» полковник Гриценко, який оголосив себе совістю української нації, зателефонував у Нідерланди, щоби поздоровити з днем народження соратника по боротьбі з корупцією Міхеїла Саакашвілі. Можливо, людина, розумніша за Анатолія Степановича, не стала б цього робити. Бо батоні Міхеїл має стійку репутацію міжнародного афериста, а пан Анатолій зібрався балотуватися в українські президенти й зайвий раз виставляти себе убогим ідіотом йому зараз ні до чого. Але дружина Анатолія Степановича, яка зазвичай вирішує, з ким Гриценкові можна спілкуватись і про що треба говорити, цього разу, вочевидь, була обтяжена якимись нагальними справами – можливо, рахувала гроші, отримані за розміщенні замовних публікації в «Дзеркалі тижня», а, може, писала статтю про тяжку долю чесної та непідкупної української журналістики.
Видатні успіхи президента України Петра Порошенка на теренах церковного будівництва переконливо свідчать не лише про те, що Конституція – це нікчемний папірець, а сама Україна становить собою феодальну державу, де втілений принцип «чия влада – того й віра». Скликання 15 грудня 2018 року Собору Київської митрополії Константинопольської православної церкви під фактичним головуванням Арбітра Нації стало вагомим приводом для того, щоби вимагати від реформованого українського правосуддя, нарешті, розглянути адміністративний позов, поданий у листопаді 2005 року двома адвокатами – Андрієм Портновим і Сергієм Петрашком – до Шевченківського районного суду Києва. Позивачі, вражені неймовірними християнськими чеснотами тодішнього Секретаря Ради національної безпеки та оборони України Петра Порошенка, зажадали від Державного комітету в справах релігій вжити заходи до прижиттєвої канонізації Петра Олексійовича.
Давно в пам’яті народній стерлись прізвища урядовців часів президента Віктора Ющенка, новітні скандали заступили скандали колишні, але постать «вічно непрохідного» полковника Анатолія Гриценка досі згадується кожного разу, як тільки мова заходить про розкрадання військового майна та підрив обороноздатності держави.
Юриспруденція – це наука, побудована на логічних закономірностях, і з логікою важко боротися. Навіть якщо намагатися ламати закони через коліно, все одно можна отримати результат, несподівано протилежний.
Сплине небагато часу й Петро Порошенко, напевно, буде гірко каятись у тому, що призначив на посаду генерального прокурора людину без юридичної освіти, яка обслуговує начальственні забаганки, не усвідомлюючи правових наслідків скоєного. Принаймні, після брифінгу Юрія Луценка, який 21 серпня 2018 року повідомив про затримання Олексія Тамразова (колишнього першого заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» – державного підприємства, яке є найбільшою газовидобувною компанією України), шанси Петра Олексійовича побачити в недалекому майбутньому небо в клітинку різко зросли. Оскільки вже зараз зусиллями Юрія Віталійовича Генеральна прокуратура зібрала й оприлюднила достатньо доказів для того, щоби повідомити Петру Олексійовичу про підозру у вчиненні злочину на користь, як любить казати генеральний, прости господи, прокурор, «злочинної організації Януковича». І як тільки Порошенко втратить президентську недоторканність, напевно, знайдеться чимало охочих це зробити.
Інколи в одній фотографії, як море в краплі води, відображається ціла епоха. Одна з таких фотографії, що може вважатись символом тих грандіозних перетворень, які розпочались в Україні внаслідок Революції Гідності (деякі несвідомі громадяни називають її Великою кримінальною революцією, натякаючи на потік криміналітету й шахраїв найрізноманітнішої спеціалізації, що потрапили у владу після втечі президента Януковича), була зроблена в Києві влітку 2013 року. На ній – маловідомі тоді люди, які за кілька місяців по тому були оголошені моральними авторитетами української нації, стали міністрами, головами обласних державний адміністрацій та членами колегії Міністерства внутрішніх справ України.
Нарешті добігла кінця довготривала епопея з обрання комісії зовнішнього контролю, що має здійснити незалежну оцінку діяльності Національного антикорупційного бюро України. Три «аудитори» – від Верховної Ради України, від Кабміну та від президента – перевірятимуть ефективність, операційну та інституційну незалежність НАБУ, «у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено».
„Чи був покійний моральною людиною?” – питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”.
7 квітня – знаменний день у житті органів прокуратури. Саме 7 квітня 2013 року 
Без перебільшення можна сказати, що засуджений у 2012 році за розбій нинішній народний депутат України Євген Дейдей, який досі не відбув покарання, з кінця 2013 року переховується в Києві від органів кримінально-виконавчої системи та набув повноваження народного депутата по підроблених документах, найкраще уособлює той режим, що зараз панує в Україні, а його біографія є стандартною для нової «еліти», що прийшла до влади по трупах учасників акцій протесту.
На численні прохання трудящих публікую вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 18 січня 2011 року, яким за шахрайство був засуджений Дейдей Сергій Якович – батько народного депутата VIII скликання Дейдея Євгена Сергійовича. Вирок Дейдею-старшому був проголошений за три тижні до того, як слідчим Суворовського райвідділу міліції був затриманий і Дейдей-молодший. Щоправда, на відміну від батька, майбутній народний депутат промишляв не шахрайством, а розбоєм.
23 березня 2012 року Суворовський районний суд Одеси розглянув цілком буденну кримінальну справу по обвинуваченню в розбійних нападах двох дрібних гоп-стопників – 25-річного Євгена Дейдея та 24-річного Олексія Ляховольського. Обидва злочинці були засуджені до 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном у 3 роки. Але трапилось чудо – в Україні вибухнула Революція Гідності й наприкінці вересня 2014 року з архіву Суворовського райсуду зникла кримінальна справа, по якій були засуджені за розбій два бандюки. Натомість країна отримала двох видатних законотворців від політичної партії “Народний Фронт” – народного депутата України Євгена Сергійовича Дейдея та його помічника-консультанта Олексія Юрійовича Ляховольського.
Відомий журналіст-розслідувач та професійний спортсмен-парашутист Володимир Бойко розповів, як українські спортсмени стають «рабами» в руках чиновників.
Завдяки неординарній постаті Віктора Януковича політично свідомі громадяни України нині непогано розбираються в питаннях кримінального права, а найбільш просунуті можуть навіть порахувати строки погашення судимості за пограбування чи нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Тому подання ГУБОЗ відносно американського громадянина, який начебто не повідомив офіційним органам про свою колишню судимість не могла пройти повз нашої уваги, оскільки судимість не буває колишньою – вона або є, або її немає.