Якби заступник генерального прокурора Віктор Трепак вчив у школі історію Стародавнього Риму, він би, напевно, пригадав розповідь Цицерона про авгурів – жерців, що тлумачили волю богів по польоту птахів і які при зустрічі один з одним не могли стриматись від сміху. Принаймні, зустрічаючись з виконувачем обов’язків начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби Генпрокуратури Тарасом Дунасом Віктор Миколайович, напевно, не може стримати усмішку. А коли вони збираються втрьох – Трепак, Дунас і перший заступник генпрокурора Віталій Касько – то коридорами Генеральної прокуратури лунає навіть не сміх, а регіт. Ще б пак: Тарас Омелянович Дунас нині оголошений розумом, честю і совістю органів прокуратури. Зразу ж після свого призначення генеральним прокурором Руслан Рябошапка, начуваний про виняткову чесність Дунаса, виписав його з Миколаєва, де Тарас Омелянович очолював обласну прокуратуру, до Києва й поставив на чолі кадрового департаменту, доручивши відокремлювати козлищ від агнців, а чесних прокурорів – від хабарників.
Продовжувати читання “Розум, честь і совість оновленої прокуратури”
До уваги істориків української корупції пропонується документ, який не тільки проливає світло на джерела статків колишнього генерального, прости господи, прокурора Юрія Луценка, але й слугує, перефразовуючи класика, енциклопедією української дійсності. Це – датований 29 вересня 2006 року протокол допиту міністра внутрішніх справ Луценка як свідка в кримінальній справі №55-1909, порушеній за фактом умисного вбивства полковника міліції Романа Єрохіна.
Читати протоколи негласних слідчих (розшукових) дій, які детективи Національного антикорупційного бюро України проводили відносно свого процесуального керівника Назара Холодницького – це саме задоволення. А розмови, що лунали в кабінеті Назара Івановича, цілком можна покласти на музику – звісно, замінивши нецензурні слова більш пристойними відповідниками. Шкода лише, що директор НАБУ Артем Ситник ніяк не наважиться оприлюднити повний текст тих діалогів, які його орли за допомогою Департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції й з дозволу судді Апеляційного суду Київської області Олега Ігнатюка записали в найголовнішому кабінеті САП, прикріпивши прихований мікрофон на зовнішню стінку акваріума.
18 березня 2019 року автор цих правдивих рядків був як свідок допитаний у Державному бюро розслідувань з приводу скандалу, що вирує навколо розкрадання коштів Державного концерну «Укроборонпром». Точніше, кримінальне провадження, направлене в ДБР Генеральною прокуратурою, зареєстроване у зв’язку тим, що керівництво Національного антикорупційного бюро України видавало шахраям (очевидно – не безкоштовно), що постачали «Укроборонпрому» контрабандні деталі військової техніки, довідки про те, що їх фірма не має ознак фіктивності. А коли в НАБУ надійшли матеріали, що свідчили про розкрадання коштів «Укроборонпрому», Ситник ці матеріали приховав.
«Люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було… Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, чи зі шкіри, чи з паперу, чи з бронзи або з золота. Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя інколи стукає в їхні серця… звичайні люди… узагалі-то, нагадують попередніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх». Ці слова класика цілком можуть охарактеризувати професійних борців з корупцією, яким українські платники податків щомісяця сплачують по 200 тис. грн., аби ті дотримувались бодай видимості законності – і легковажні вони, і гроші люблять, а тут ще й квартирне питання їх зіпсувало.
Історія з незаконним прослуховуванням Службою безпеки України телефонів Надзвичайного й Повноважного Посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Крістофа Вайля свідчить не тільки про кричущий непрофесіоналізм керівництва СБУ (бо інакше б про ці неординарні заходи не стало б відомо широкому загалу), але й слугує ілюстрацією однієї з, так би мовити, «технологічних схем» негласних оперативно-розшукових дій.
Продовжуючи розповідь про колосальний масив таємної інформації, втрачений співробітниками Національного антикорупційного бюро України, пропоную читацькій громадськості поближче познайомитись з методами візуального спостереження. Це зробити тим простіше, що на втраченій НАБУїном флешці міститься чимало звітів ВС за об’єктами, що становлять інтерес для детективів НАБУ.
Голова Служби безпеки України Василь Грицак отримав холодну голову, гаряче серце та чисті руки ще в далекому 1990 році, коли прийшов працювати водієм в Управління Комітету Державної безпеки Української РСР по Рівненській області. І тому він має уяву, що би трапилось, якби в радянські часи якийсь співробітник – наприклад, обласного управління КДБ – загубив би документи, що містять державну таємницю. А якби б ще й з’ясувалось, що цей співробітник постійно носив з собою матеріли з грифом «таємно», які забороняється виносити з режимних приміщень, працював з цими матеріалами вдома і що це є звичайна практика в установі, то лячно навіть уявити, якими би були наслідки. Принаймні, керівник такої організації, його перший заступник та начальник режимно-секретного відділу були б арештовані в числі перших.
Як я й очікував, Служба безпеки України, яка, відповідно до Закону України «Про державну таємницю», є спеціальним уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці, звернулась до мене з пропозицією передати в СБУ скандальну «флешку НАБУ» – флеш- носій, що містив 30 Гб таємної та цілком таємної інформації і був загублений співробітником Національного антикорупційного бюро України.
10 серпня 2016 року заступник генерального прокурора – керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький урочисто повідомив urbi et orbi, що напередодні, 9 серпня 2016 року, під його процесуальним керівництвом співробітники Національного антикорупційного бюро України викрили на хабарництві суддю Дніпровського районного суду Києва Миколу Чауса. Щоправда, самої передачі грошей в сумі 150 тисяч доларів США НАБУїнам зафіксувати не вдалось, а гучна заява Холодницького ґрунтувалась виключно на тому, що детективам НАБУ біля будинку №6 по вулиці Гаражній вдалось відкопати дволітрову скляну банку, в яку хтось (як запевняє Холодницький – саме суддя Чаус) поклав гроші.
Задовго до нас було помічено, що всі щасливі родини щасливі по-однаковому, натомість кожна нещасна родина нещаслива по-своєму. Сім’я президента України Петра Порошенка – не виняток, і має достатньо скелетів у кожній шафі – достатньо пригадати лишень історію з загибеллю старшого брата Петра Олексійовича, Михайла, внаслідок якої пан президент успадкував бізнес у Молдові.
Викриття 12 серпня 2016 року стаціонарного поста візуального спостереження, який Національне антикорупційне бюро України обладнало в будинку по вулиці Петлюри поруч з Департаментом розслідування особливо важливих справ у сфері економіки Генеральної прокуратури, стало продовженням скандалу навколо НАБУ, яке на замовлення приватних осіб слідкувало за найбільш засекреченим підрозділом Генпрокуратури, влаштовувало незаконне візуальне спостереження за окремими громадянами та прослуховувало без санкції суду телефони підприємців.
Просунутий читач, напевно, розуміє, що я не тільки воюю з українськими «правоохоронцями». Я з ними ще й регулярно спілкуюсь. Нерідко – на взаємовигідній основі.
Пропоную читацькій громадськості ознайомитись з переліком осіб, що претендували на роботу в Оперативно-технічному управлінні Національного антикорупційного бюро України. Цей перелік містився на приватній флешці, яку один високопосадовець НАБУ загубив у ресторані «Солом’янська броварня» разом з документами, що містили державну таємницю, позначену грифом «таємно» й «цілком таємно», та фотографіями співробітників ОТУ НАБУ.
Хроніки Українських Йолопів 