Нехай всі кари небесні впадуть на голову того негідника, який насмілиться стверджувати, що життя в Україні сіре, похмуре й безрадісне. Геть смуток! – Варто лише зрання подивитися на вгодовані мармизи народних обранців чи послухати белькотіння чергового Генерального прокурора, і приступи сміху гарантовані аж до вечора.

Друже, озирнися навколо, і ти побачиш, що в житті немає місця суму. Навіть якщо хочеться вити від безвихіддя чи взяти пляшку з „коктейлем Молотова” і навідатися до Печерського райсуду. Бо сприймати українське сьогодення серйозно не можна навіть з суто медичних міркувань. Не кажучи вже про історичні. То деінде люди, сміючись, розстаються зі своїм темним минулим. А у нас – зі сміхом вступають у темне майбутнє. Якщо ж стане зовсім млосно на душі, якщо на тебе накотиться хвиля песимізму, то пригадай, що оптимісти відрізняються від песимістів лише датою кінця світу.

Не нарікай на життя, якщо раптово на вулиці тобі скрутять руки доблесні українські правоохоронці, відтягнуть  тебе без жодних пояснень до відділку міліції, наб’ють тебе писок, обчистять кишені, протримають всю ніч у буцегарні й на ранок, мов шолудивого цуцика, викинуть на вулицю. Ти вижив, ти на свободі, і це – подарунок долі. Радуйся, бо в цей момент за ґратами перебуває понад 200 тисяч твоїх співвітчизників, більшість з яких – взірці законослухнянності в  порівнянні з тим політиком, за якого ти проголосував на останніх виборах.

Друже, пам’ятай, що чиновники, політики й правоохоронці поводять себе так, як їм це дозволяє народ. Тобто – ти. Якщо ж ти хочеш, щоби представник влади не нишпорив по твоїх кишенях, якщо ти прагнеш, щоби тебе поважала держава, то навчися, для початку, поважати себе сам. Себе й свої права. А для цього, насамперед, не роби трьох речей: не дивися телевізор, не сплачуй податки і не ходи на вибори.

Можеш повірити мені на слово, що українська журналістика, зокрема тележурналістика, самим своїм існуванням ставить під сумнів наявність людської гідності, як явища. Людині, яка себе поважає, нема чого дивитися в „ящику”, рівень передач якого розрахований на інтелект бабки Параски. Пам’ятаєш, друже, як на початку зими 2004-го, коли в Києві нуртувала так звана „помаранчева революція”, на сцену Майдану виперлися, прости Господи, „журналісти” з провідних телеканалів і заявили, що вони, мовляв, втомилися брехати й, взагалі, вирішили встати з колін? Ну і що, щось змінилося?  Тож скажу тобі по секрету: важко встати з колін, коли писок у кориті.

Ти, звісно, можеш закинути мені звинувачення в професійному цинізмі. Але, на своє виправдання, зазначу, що цинізм (або кінізм) – це давньогрецька філософська школа, найвідомішим представником якої був Діоген Сінопський. Той самий, що жив у піфосі (глиняній діжці) та ходив удень з запаленим ліхтарем, шукаючи Людину. Якось Діоген зрання мив у струмку скромні овочі, коли до нього підійшов Платон, що повертався після бенкету від місцевого тирана Діонісія.

– Ех, Діогене, Діогене, — сказав Платон, сумно похитавши головою, — якби ти менше критикував Діонісія, не довелося б тобі обмежуватися таким скромним сніданком.

– А якби ти, Платоне, міг би вдовольнятися лише овочами, — відповів Діоген, — не довелося б тобі плазувати перед Діонісієм.

І в такому сенсі я, безсумнівно, цинік.

Розібравшися з телевізором, поговоримо про податки.

Друже, якщо ти киянин – зазирни в Кончу-Заспу, Пущу-Водицю чи Нові Безрадичі ба навіть на Старонаводницьку вулицю, подивися, у яких хатинках живуть слуги народу. Якщо ти з провінції – поглянь лише, на якому авто приїздить на роботу прокурор твого району чи голова суду. А ще – заціни коштовності на дружині Президента, прикинь вартість годинника лідера опозиції і подумай, що все це куплено на твої гроші.

Коли кажуть, що якийсь там заступник Генпрокурора, голова Служби безпеки  чи керівник президентського Секретаріату такі заможні, бо займаються бізнесом, пам’ятай, що ці пани до продуктивної праці не здатні. Вони можуть лише красти. Насамперед – з державного бюджету, який наповнюється з твоєї кишені. Тому на пропозицію сплатити податки в повному обсязі, подумки відповідай: „Обов’язково. Але можна, я буду другим – після голови Державної податкової служби України?”

Біля виборчої урни тобі також нема чого робити. Оскільки людина, яка себе поважає, не стане брати участі в ігрищах купки шахраїв. Тобі нема на що витратити вихідний день? – Тоді поприбирай у хаті, почитай книжку, побався з дитиною. Урешті-решт, займися коханням. Тільки не треба мені закидати, що я такий аполітичний, бо не люблю політиків. Хоча – дійсно не люблю. Тому що я, будучи взагалі-то людиною демократичних поглядів, визнаю право на існування всіх форм любові, окрім скотолозтва. Всі ті, за кого ти, друже, махав прапорами на майданах – „помаранчевому” в Києві чи „біло-блакитному” в Донецьку – звичайнісінькі покидьки, які тримаються біля годівниці виключно завдяки тобі. Саме ти, віддаючи за них свій голос на виборах, надаєш їм ознаку легітимності. Тож – роби висновки.

А ще – нікому не даруй щонайменшого порушення твоїх прав. Бо людська гідність – вона або є, або її немає. Якщо сьогодні ти стерпиш хамство податкового інспектора, а завтра – брехню політика, то післязавтра ти підеш по етапу за сфальсифікованим судовим вироком. Будь-який замах на твою гідність, будь-яке порушення твоїх прав мають тобою каратися негайно й „на повну котушку”. Ти спитаєш, як це можна зробити за умови українських реалій, і я тобі відповім – за принципом „не дожену, так погріюсь”.

Хочеш приклад? Якось телефонує мені відомий київській адвокат Тетяна Монтян. Тетяна така ж безбашенна, як і я, і разом зі своїм чоловіком (колишнім суддею Апеляційного суду Києва Юрієм Василенком, що колись порушив кримінальну справу проти Президента Кучми) воює в судах за чужі права. Здебільшого – за символічну плату або взагалі безкоштовно. Так ось, телефонує Тетяна й каже: „Виручай. Завтра вилітаю в Америку на семінар, а післязавтра в Подільському суді в мене справа про кота Федю. Пропустити засідання ніяк не можна, бо в судді, що слухає справу, за кілька днів закінчуються повноваження й треба обов’язково післязавтра виносити рішення. То ж сходи за мене”. Їду до Тетяни, беру матеріали справи, гортаю, сміюся.

Позивачі – подружжя пенсіонерів, відповідач – ветеринарна клініка, куди пенсіонери принесли свого кота Федю на обстеження. Призначили котику рентгенографію, хазяїна з Федею завели в рентген-кабінет, лікарка (чи як її назвати? – ветеринар-рентгенолог) вимкнула світло і, наказавши дідусеві поміцніше тримати Федю на столі рентген-апарату, вийшла в суміжне приміщення. Кіт, переляканий раптовою темрявою, вирвався з хазяйських рук, шмигнув у нутрощі апарату й віддав Богові душу, вражений електричним розрядом. Після чого вбитих горем пенсіонерів в клініці обізвали останніми словами й вивели на вулицю з тілом домашнього улюбленця на руках. Якби не ветеринарне хамство, пенсіонери б, можливо, поплакали-поплакали та заспокоїлися. А так – вирішили звернутися до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди – по 150 гривень кожному, та моральної шкоди – по 600 гривень на брата. За мірками позивачів це – шалені гроші.

Справа, яка тягнеться вже понад рік, зрозуміла: клініка, дійсно, брутально порушила настанови Закону України „Про захист прав споживачів”. Через день заїжджаю додому до пенсіонерів, забираю позивачку й ми їдемо в Подільський районний суд Києва. Швиденько починаємо слухати справу – суддя розв’язує останні клопотання, заслуховує додаткові пояснення, розпочинає судові дебати.

Я розповідаю про порушення клінікою санітарних нормативів (відвідувачам нема чого роботи в рентген-кабінеті, фіксувати тварин – це обов’язок персоналу), про ненадання повної та достовірної інформації щодо якості послуг, про невідповідність обладнання послугам, що надається. Говорю, що, врешті-решт, люди не для того зверталися в клініку, щоби отримати труп тварини. Представник відповідача заперечує: мовляв, кіт – це не майно, оскільки на нього не нараховуються амортизаційні відрахування, і тому його втрата не могла завдати позивачам майнової шкоди, а відтак – відсутня й похідна від неї шкода моральна. „Як це не майно”, — обурююся я і починаю доводити, що кіт Федя був суб’єктом майнових правовідносин, оскільки позивачі здійснювали щодо нього право власності й могли Федю продавати, дарувати, заповідати та відчужувати в інший спосіб. Суддя нудьгує й дивиться на представника клініки очима пораненого оленя. Майбутнє рішення для мене очевидне: я сильно підозрюю, що зараз суддя проголошувати його не стане, натомість завтра поторгується з клінікою й у позові відмовить.

Друзі, довідавшися, чим ми з Тетяною займаємося, стали сміятися. Мовляв, нема чого нам робити, як тільки бігати по судах з пришелепуватими пенсіонерами. „Дурні, — кажу, — якби всі в нашій країні були такими, які ці пенсіонери, ми б вже жили в Євросоюзі. Справа ж не в тому, що ми з Танюхою сумуємо по коту Феді. У пенсіонерів прокинулася гідність і вони вирішили захищати своє порушене право. Ми з ними дійдемо до Верховного Суду, і не заради мізерної суми відшкодування, а з тим, щоби провчити кривдників. Уявіть, скільки крові ми вип’ємо з ветеринарів – та вони все проклянуть, а завідувач клінікою відтепер буде слідкувати за роботою рентген-апарату персонально, навіть якщо в позові нам і відмовлять.”. Оце і є реалізація принципу „не дожену, так погріюся”. Якби кожний бізнесмен переслідував би податківців-хабарників з такою ж наполегливістю, як оце двійко пенсіонерів – ветеринарну клініку, якби під кожним чинушею земля горіла з ласки наших співгромадян, ми б давно мали те, що в світі називають „громадянське суспільство”.

Одне тільки застереження, друже. Виходячи на стежку війни, не можна робити сумного обличчя. Доки ти будеш всерйоз сприймати районного прокурора, доки ти будеш псувати собі настрій обуренням на невігласа-суддю чи дебіла-міліціонера, доти вони будуть пити твою кров, а не ти – їхню. Їм тільки цього й треба. Вони хизуються газетними статтями, де з жахом описуються скоєні ними злочини. Вони лякають інших нещасних тими скаргами, які ти на них пишеш. „Так, ми страшні, нас бояться, ми можемо все в цьому житті”, — ось їхня втіха. А з них треба сміятися. З їхньої несамовитої дурості, інтелектуального убозтва, елементарної безграмотності. Це – єдине, чого вони бояться. І буде тобі щастя.

Володимир Бойко

Київ, 18 листопада 2007 року