Ось вже півтора роки доблесна Служба безпеки України все ніяк не може приступити до розслідування кримінального провадження відносно полковника поліції Юрія Голубана, який у 2014 році воював з київською хунтою за молоду та горду «Донецьку народну республіку» в складі загону «Восток» на посаді ротного командира з прізвиськом «Вампір», а пізніше перебрався до Києва й прилаштувався служити міністру Авакову. Навіть ухвала Шевченківського райсуду Києва від 8 квітня 2017 року, якою слідчий суддя задовольнив скаргу народного депутата Ігоря Луценка на бездіяльність СБУ й зобов’язав відомство Василя Грицака розслідувати справу щодо Голубана за ознаками державної зради, ніякою мірою не вплинула на правнуків Дзержинського – кажуть, нема часу займатись державними зрадниками, особливо з числа друзів Авакова.
Ігор Луценко: Генпрокуратура вийшла на главу держави?
Юриспруденція – це наука, побудована на логічних закономірностях, і з логікою важко боротися. Навіть якщо намагатися ламати закони через коліно, все одно можна отримати результат, несподівано протилежний.
12 травня 2016 року на посаду було призначено генерального прокурора України Юрія Луценка. Менш ніж за місяць по тому, 11 червня 2016 року, підлеглі Юрія Луценка затримали колишнього заступника голови Міністерства економічного розвитку і торгівлі України Олександра Сухомлина. А сам генеральний прокурор негайно провів з цього приводу брифінг, повідомивши, що за часи Януковича Сухомлин очолював Аукціонний комітет з продажу нафти, газового конденсату, скрапленого газу та вугілля й контролював “газові схеми” Курченка, які полягали у тому, що на спеціальних біржових аукціонах за пільговою ціною продавалась не частина газу, потрібна для потреб населення, а весь скраплений газ, який після цього потрапляв до фірм “младоолігарха” і потім перепродавався на автозаправні станції.
Продовжувати читання “Ігор Луценко: Генпрокуратура вийшла на главу держави?”
«Порошенко, з речами на вихід!»
Сплине небагато часу й Петро Порошенко, напевно, буде гірко каятись у тому, що призначив на посаду генерального прокурора людину без юридичної освіти, яка обслуговує начальственні забаганки, не усвідомлюючи правових наслідків скоєного. Принаймні, після брифінгу Юрія Луценка, який 21 серпня 2018 року повідомив про затримання Олексія Тамразова (колишнього першого заступника голови правління ПАТ «Укргазвидобування» – державного підприємства, яке є найбільшою газовидобувною компанією України), шанси Петра Олексійовича побачити в недалекому майбутньому небо в клітинку різко зросли. Оскільки вже зараз зусиллями Юрія Віталійовича Генеральна прокуратура зібрала й оприлюднила достатньо доказів для того, щоби повідомити Петру Олексійовичу про підозру у вчиненні злочину на користь, як любить казати генеральний, прости господи, прокурор, «злочинної організації Януковича». І як тільки Порошенко втратить президентську недоторканність, напевно, знайдеться чимало охочих це зробити.
Як море в краплі води…
Інколи в одній фотографії, як море в краплі води, відображається ціла епоха. Одна з таких фотографії, що може вважатись символом тих грандіозних перетворень, які розпочались в Україні внаслідок Революції Гідності (деякі несвідомі громадяни називають її Великою кримінальною революцією, натякаючи на потік криміналітету й шахраїв найрізноманітнішої спеціалізації, що потрапили у владу після втечі президента Януковича), була зроблена в Києві влітку 2013 року. На ній – маловідомі тоді люди, які за кілька місяців по тому були оголошені моральними авторитетами української нації, стали міністрами, головами обласних державний адміністрацій та членами колегії Міністерства внутрішніх справ України.
Антикорупційна афера
Нарешті добігла кінця довготривала епопея з обрання комісії зовнішнього контролю, що має здійснити незалежну оцінку діяльності Національного антикорупційного бюро України. Три «аудитори» – від Верховної Ради України, від Кабміну та від президента – перевірятимуть ефективність, операційну та інституційну незалежність НАБУ, «у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено».
Щоправда, відповідно до частини 6 статті 26 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» така перевірка повинна проводитись щороку. Але задоволення від дворічного спектаклю, влаштованого директором НАБУ Ситником та його друзями з американського посольства з метою недопущення обрання невигідних їм членів комісії зовнішнього контролю НАБУ (точніше, з метою обрання вигідних – на кшталт американського адвоката Марти Борщ, яка урешті-решт відмовилась від високої честі й, перекинувшись у протилежний табір, стала надавати правову допомогу народному депутату Олександру Оніщенку, захищаючи його від переслідування НАБУ), затьмарило той факт, що вже три роки в Україні діє правоохоронний орган, повністю виведений з під-будь якого контролю – судового, парламентського, громадського.
Квартирне питання Артема Ситника
«Люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було… Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, чи зі шкіри, чи з паперу, чи з бронзи або з золота. Ну, легковажні… ну, що ж… і милосердя інколи стукає в їхні серця… звичайні люди… узагалі-то, нагадують попередніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх». Ці слова класика цілком можуть охарактеризувати професійних борців з корупцією, яким українські платники податків щомісяця сплачують по 200 тис. грн., аби ті дотримувались бодай видимості законності – і легковажні вони, і гроші люблять, а тут ще й квартирне питання їх зіпсувало.
Смерть браконьєра
„Чи був покійний моральною людиною?” – питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”.
19 січня 2007 року на харківському цвинтарі над могилою Євгенія Петровича Кушнарьова – колишнього мера Харкова, екс-губернатора Харківської області та екс-керівника Адміністрації Президента Кучми, народного депутата України й голови комітету Верховної Ради з питань правової політики – лунали інші промови. Говорили про великого патріота України, що являв собою взірець законослухняності та відданого служіння своєму народові. Говорили й заяложену фразу про підступну смерть, яка забирає найкращих. Про вічну пам’ять у серцях вдячних харків’ян і всього прогресивного людства. Про гаряче серце, яке перестало битися в палаті інтенсивної терапії Центральної районної лікарні Ізюмського району Харківської області.
Явка з повинною
Улітку 2005 року майбутній президент України, а на той час – секретар Ради національної безпеки та оборони України, Петро Порошенко мріяв відправити мене за ґрати. Кажуть, спав і бачив, як мене з заведеними назад руками ведуть по двору Лук’янівського слідчого ізолятора №13, як конвоїр повільно відчиняє двері камери та заштовхує мене всередину. Злі язики стверджували, що прокидався Петро Олексійович після таких снів у доброму настрої, зразу ж телефонував заступнику генерального прокурора України Віктору Шокіну й питав: «Вітю, ну що ти там, Бойка пов’язав?». Віктор Миколайович лише зітхав і говорив, що накопичує матеріали, але ось-ось…
Я тоді працював у «Обозрєвателі» й допікав Порошенку своїми пасквілями про запроваджену ним, прости господи, «судову реформу». Петро Олексійович читав мої статті, смоктав валідол, але єдине, що йому залишалось – це мріяти про мій арешт.
Пройдисвіт у мантії
Недовге, але яскраве правління президента Януковича залишило по собі не тільки нев’янучу пам’ять у серцях киян та гостей столиці, але й цілу плеяду суддів, які покинули край тополь і териконів та разом зі своїми мантіями перебрались до Києва. Кожний з них гідний занесення на скрижалі правничої науки як взірець унікальної донецької правосвідомості, але суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Лінник, переведений до столиці указом президента Януковича від 18 липня 2011 року №764, виділяється навіть на тлі своїх земляків.
До роботи в столиці Олег Петрович нужденно трудився суддею Мар’їнського районного суду благословенної Донецької області, а суддею він став виключно через збіг прикрих для себе обставин – у такий спосіб пан Лінник, який працював тоді начальником слідчого відділу податкової міліції Мар’їнської міжрайонної держподаткової інспекції, сховався за суддівською недоторканністю від кримінального переслідування за службове підроблення й зловживання владою.
«… пропив залишки свого інтелекту»
7 квітня – знаменний день у житті органів прокуратури. Саме 7 квітня 2013 року Указом Президента №197/2013 був помилуваний зі звільненням від подальшого відбування покарання Луценко Юрій Віталійович, 1964 року народження – майбутній символ законності та правопорядку.
Юрій Луценко став справжнім уособленням реформованої прокуратури, а його перебування на посаді генерального прокурора (з 12 травня до 30 вересня 2016 року – генерального прокурора України) найкраще характеризує слово «уперше». Він став першим генпрокурором без юридичної освіти, задля чого вперше були внесені зміни в профільне законодавство впродовж кількох годин. При ньому кримінальні справи вперше стали продаватись настільки дешево, а прокурорську ієрархію вперше очолила прес-секретар. Саме завдяки Юрію Віталійовичу слово «доброчесність» уперше стало синонімом слова «прокуратура», а хабарі прокурори вперше стали брати не тільки грошима, але й горілкою. І, урешті-решт, Луценко став першим генеральним прокурором, якого суд дозволив називати особою, що пропила залишки свого інтелекту.
«Готування до посягання»
21 січня 2017 року голова Служби безпеки України Василь Грицак приголомшив українську громаду й усе прогресивне людство заявою про те, що під його мудрим керівництвом вдалось запобігти замаху на життя державного діяча. І хоча прізвище потерпілого не називалось, можна лише уявити розпач, який охопив киян та гостей столиці: в Україні державних діячів можна перерахувати на пальцях однієї руки й тому народ гадав, на кого ж посміли зазіхнути супостати – на Олеся Донія, Левка Лук’яненка чи Степана Хмару?
Але коли невдовзі з’ясувалось, що під «державним діячем» Василь Сергійович має на увазі всього-на-всього народного депутата Антона Геращенка, соцмережі наповнились глумом. Бо, погодьмось, дивно називати «державним діячем» людину, яка навіть не володіє державною мовою.
З гопників – у законодавці
Без перебільшення можна сказати, що засуджений у 2012 році за розбій нинішній народний депутат України Євген Дейдей, який досі не відбув покарання, з кінця 2013 року переховується в Києві від органів кримінально-виконавчої системи та набув повноваження народного депутата по підроблених документах, найкраще уособлює той режим, що зараз панує в Україні, а його біографія є стандартною для нової «еліти», що прийшла до влади по трупах учасників акцій протесту.
«Едгар: цинічний ґвалтівник собак та кіз, згодом статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів».
Лесь Подерев’янський, “Король Літр”
Яблучко від яблуньки…
На численні прохання трудящих публікую вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 18 січня 2011 року, яким за шахрайство був засуджений Дейдей Сергій Якович – батько народного депутата VIII скликання Дейдея Євгена Сергійовича. Вирок Дейдею-старшому був проголошений за три тижні до того, як слідчим Суворовського райвідділу міліції був затриманий і Дейдей-молодший. Щоправда, на відміну від батька, майбутній народний депутат промишляв не шахрайством, а розбоєм.
Треба сказати, що родина Дейдеїв з міста Рені Одеської області дуже колоритна. Окрім батька, Сергія Яковича, 22 жовтня 1954 року народження, який потрапив на лаву підсудних, будучи депутатом Ренійської міськради, та засудженого за розбій вироком Суворовського районного суду від 23 березня 2012 року його сина Євгена Сергійовича, 12 липня 1987 року народження, родину Дейдеїв гідно представляє ще один син шахрая – Дмитро Сергійович, 13 червня 1985 року народження, який нині проживає в Одесі. Якимсь дивом Дмитру вдалось уникнути судимості попри те, що він разом зі своїм братом (у майбутньому – засудженим за розбій народним депутатом України VIII скликання) увірвався на квартиру судді Ренійського районного суду Анатолія Заїкіна й намагався побити жерця Феміди.
«Бойовий шлях» Євгена Дейдея
23 березня 2012 року Суворовський районний суд Одеси розглянув цілком буденну кримінальну справу по обвинуваченню в розбійних нападах двох дрібних гоп-стопників – 25-річного Євгена Дейдея та 24-річного Олексія Ляховольського. Обидва злочинці були засуджені до 5 років позбавлення волі з іспитовим терміном у 3 роки. Але трапилось чудо – в Україні вибухнула Революція Гідності й наприкінці вересня 2014 року з архіву Суворовського райсуду зникла кримінальна справа, по якій були засуджені за розбій два бандюки. Натомість країна отримала двох видатних законотворців від політичної партії “Народний Фронт” – народного депутата України Євгена Сергійовича Дейдея та його помічника-консультанта Олексія Юрійовича Ляховольського.
Втім, не всі документи з матеріалів справи народному депутату Дейдею вдалось знищити за допомогою міністра внутрішніх справ Авакова. І сам вирок, і ухвала суду про відбуття Ляховольським іспитового терміну (Дейдей іспитовий термін так і не відбув, оскільки з кінця 2013 року переховується від органів кримінально-виконавчої системи) залишились в Єдиному реєстрі судових рішень. Нижче подається повний текст цих документів.
Безпам’ятний Тарута
Народний депутат України й, за сумісництвом, співвласник російської компанії «Індустріальний союз Донбасу» Сергій Тарута останнім часом зовсім забув, що це він у квітні 2014 року запросив нинішнього «главу ДНР» Захарченка патрулювати Донецьк та охороняти резиденцію Ахметова.
Неспростовний доказ (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
Доки політично стурбовані громадяни сперечаються, чи є справжніми записи розмов, зроблені колись у кабінеті Президента України Леоніда Кучми, доки черговий Генеральний прокурор збирає гроші на чергову експертизу „плівочок”, мусимо відповідально заявити – ніякої експертизи не потрібно. Бо ще в 2003 році з Запоріжжя абсолютно безкоштовно надійшло підтвердження того, що записи є справжніми, а вміщені на них розмови повністю відповідають дійсності.
Строго кажучи, випробуванню на автентичність була піддана не вся фонотека колишнього майора Держохорони Миколи Мельниченка, а лише один епізод. Але цінність висновку надає та обставина, що його достеменність була підтверджена суддею, навіть не просто суддею, а головою Апеляційного суду Запорізької області, у присутності співробітника Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Власне, мова йде про той сюжет, де персонаж з голосом, ну дуже схожим на голос Кучми, дає оцінку українським суддям, кажучи, що: „суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі”.
Продовжувати читання “Неспростовний доказ (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)”
Володимир Бойко: «Фактично, спорт в Україні знищений»
Відомий журналіст-розслідувач та професійний спортсмен-парашутист Володимир Бойко розповів, як українські спортсмени стають «рабами» в руках чиновників.
Повний текст інтерв’ю, яке в скороченому вигляді вийшло в Інтернет-виданні “Ракурс”. Розмову вів Станіслав Кондратьєв
Продовжувати читання “Володимир Бойко: «Фактично, спорт в Україні знищений»”
Лікування жадібності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
Ця історія трапилась ще за царя Панька, коли дерева були високими, трава – зеленою, а майбутній начальник Головного слідчого управління МВС України Василь Фаринник – суддею Київського районного суду міста Донецька. Треба сказати, що в ті часи Василь Іванович мав репутацію порядної людини, вільнодумця й трохи опозиціонера. Принаймні, в юридичних колах Донеччини довго пригадували, як він у 90-х роках задовольнив позов адвоката Сергія Салова до держави Україна про виплату вкладу в колишньому Ощадбанку СРСР, проіндексованого відповідно до рівня інфляції.Продовжувати читання “Лікування жадібності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)”
Самка богомола. Частина 5
Цілком можливо, що історія про подвиги київської фарцовщиці так ніколи б і не стала надбанням громадськості, якби не балакучість суддів з Шевченківського та Печерського райсудів столиці, що стали вихвалятися перед колегами з інших районів своїми заробітками. Взагалі-то суддівська етика, і пан Маляренко це може підтвердити, передбачає, що жерці Феміди не повинні хизуватися статками й розповідати, скільки саме вони взяли з клієнта за написання того чи іншого рішення – усі судді в Україні є рівними та незалежними, тож подібні розмови будуть лише породжувати нездорову конкуренцію. Бо погодьмося, чи буде приємно „їхній честі” з якого-небудь Василькова довідатися, що в той час, як він горбатиться за нещасну тисячу доларів на місяць, його столичний брат по цеху бере вдесятеро більше лише за один вирок чи постанову?
Самка богомола. Частина 4
Завдяки неординарній постаті Віктора Януковича політично свідомі громадяни України нині непогано розбираються в питаннях кримінального права, а найбільш просунуті можуть навіть порахувати строки погашення судимості за пограбування чи нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Тому подання ГУБОЗ відносно американського громадянина, який начебто не повідомив офіційним органам про свою колишню судимість не могла пройти повз нашої уваги, оскільки судимість не буває колишньою – вона або є, або її немає.
Хроніки Українських Йолопів 