Взагалі-то, богомоли – комахи корисні й цікаві. Щоправда, є в них одна особливість: самиці після недовгого кохання мають звичку з’їдати своїх кавалерів. Серед самок людей також інколи трапляються подібні індивідууми. Одну таку самицю мав нагоду спостерігати впродовж кількох років колишній співробітник спецпідрозділу міліції охорони „Титан-1” Микола Прокопчук, який охороняв Оксану Мороз та її колишнього чоловіка. Сподіваємося, що інтерв’ю з цією поінформованою людиною прикрасить нашу повість.
Самка богомола. Частина 2
Шкода, звісно, що найкраща подруга, кума й компаньйон пані Мороз Олена Кучма (Франчук) досі не допомогла внести ясність в одне делікатне питання – а скільки ж років героїнів нашої скорботної повісті? Оскільки Оксана Сергіївна користується одночасно трьома паспортами громадянина України, де зазначені різні роки її народження – 1961, 1962 і 1968 – встановити це шляхом спрямування запиту до адресного бюро неможливо. Втім, судячи з її зовнішності, її вік чи навряд відповідає тому паспорту, по якому зареєстроване підприємство „Арт-плюс”. Скоріше за все, Мороз народилася або в 1961 або в 1962 році й це знає достеменно лише вона сама та її матір Тамара Андріївна.
Самка богомола. Частина 1
Далекого вже 2005 року в Інтернет-виданні “Обозреватель” вийшла моя повість “Самка богомола” про куму тодішнього президента України Віктора Ющенка – колишню бандитську “маруху” з угруповання Авдишева Оксану Мороз, що називала себе Оксаною Хант. І хоча з технічних причин повість зникла з архіву “Обозу” під час чергової модифікації програмового забезпечення сайту, уривки з “Самки” досі згадуються й цитуються (щоправда, здебільшого без зазначення автора).
Тому я вирішив на радість читачам опублікувати авторський текст повісті “Самка богомола”, що колись вивів “Обозреватель” на першу позицію в укрнеті. Зустрічайте. Продовжувати читання “Самка богомола. Частина 1”
Як СБУ за німецьким послом шпигувала
Історія з незаконним прослуховуванням Службою безпеки України телефонів Надзвичайного й Повноважного Посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Крістофа Вайля свідчить не тільки про кричущий непрофесіоналізм керівництва СБУ (бо інакше б про ці неординарні заходи не стало б відомо широкому загалу), але й слугує ілюстрацією однієї з, так би мовити, «технологічних схем» негласних оперативно-розшукових дій.
Як ми вже писали, переважна більшість так званих «літерних» заходів – зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, обстеження житла, спостереження за особою тощо – здійснюється в межах кримінальних проваджень на підставі ухвали слідчого судді, винесеної за результатом розгляду клопотання слідчого або детектива НАБУ, згідно з порядком, встановленим главою 21 Кримінального процесуального кодексу України. Але так буває не завжди.
Зустріч на «Віслі»
Продовжуючи розповідь про колосальний масив таємної інформації, втрачений співробітниками Національного антикорупційного бюро України, пропоную читацькій громадськості поближче познайомитись з методами візуального спостереження. Це зробити тим простіше, що на втраченій НАБУїном флешці міститься чимало звітів ВС за об’єктами, що становлять інтерес для детективів НАБУ.
Один з таких об’єктів, за яким було встановлено цілодобове спостереження зі стаціонарного поста й якому в НАБУ дали кодову назву «Вісла», розташований по вулиці Лобановського в селищі міського типу Козин Обухівського району Київської області. Думаю, люди, зазначені в зведеннях під псевдонімами «Павук», «Комар», «Хрущ» тощо, легко себе впізнають. Тим більше, що в на об’єкт «Вісла» заїжджав автомобіль «ROLLS-ROYCE» чорного кольору д.н.з. АА 4185 AA. І хоча це – номер прикриття (насправді державний номерний знак АА 4185 AA належить автомобілю Nissan X-Trail), подібні авто, погодьмось, можна перерахувати в Україні по пальцях.
Ліквідація неписьменності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
Суддя Ворошиловського районного суду Донецька Олександр Прокопович Мусієнко мав безліч чеснот: був невибагливим до умов утримування, брав корм з рук, міг винести будь-яке судове рішення без огляду на всілякі формальності типу Конституції та законів України. Але була в нього й одна вада. Він абсолютно не знав української мови. Тобто, взагалі. У буквах ледь орієнтувався. Наприкінці 1990-х років та ще й у Донецьку ця особливість організму Олександра Прокоповича йому сильно не дошкуляла, аж доки однієї лихої години на розгляд до судді Мусієнка не потрапила моя позовна заява.Продовжувати читання “Ліквідація неписьменності (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)”
Легенди донецького кривосуддя (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
В юридичних колах Донеччини колись побутувала легенда, що на початку 2000-х років тодішній голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Васильович Кондратьєв на обласній конференції суддів закликав жерців Феміди розглядати справи за моєю участю, як виняток, відповідно до закону. Треба сказати, що судді в більшості своїй цієї рекомендації дотримувались і на скандал намагались не нариватись.
Звісно, були винятки. Наприклад, мадам Крупко з Ворошиловського районного суду Донецька, який донеччани споконвіку називали Вор-судом – трохи схожа на опудало, з повадками, лексиконом і юридичними знаннями на рівні алкашки з донецького Критого ринку. Як пащекують злі язики, суддя Крупко законні та обґрунтовані рішення безплатно ніколи не виносила. І я в це вірю, позаяк бачив її за роботою.
Служба безпеки України: ані вкрасти, ані посторожити
Голова Служби безпеки України Василь Грицак отримав холодну голову, гаряче серце та чисті руки ще в далекому 1990 році, коли прийшов працювати водієм в Управління Комітету Державної безпеки Української РСР по Рівненській області. І тому він має уяву, що би трапилось, якби в радянські часи якийсь співробітник – наприклад, обласного управління КДБ – загубив би документи, що містять державну таємницю. А якби б ще й з’ясувалось, що цей співробітник постійно носив з собою матеріли з грифом «таємно», які забороняється виносити з режимних приміщень, працював з цими матеріалами вдома і що це є звичайна практика в установі, то лячно навіть уявити, якими би були наслідки. Принаймні, керівник такої організації, його перший заступник та начальник режимно-секретного відділу були б арештовані в числі перших.
Але щось не чути про арешти серед верхівки Національного антикорупційного бюро України у зв’язку з втратою величезного масиву – 30 Гб інформації – таємних матеріалів. Ба більш того: після того, як я став оприлюднювати секретні документи, що містились на приватній (тобто, не зареєстрованій у режимно-секретному відділі НАБУ) флешці, втраченій НАБУїном, СБУ, яка є спеціальним уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці, обмежилась тим, що надіслала мені листа з проханням передати їм цю флешку «для вжиття відповідних заходів реагування». Які заходи реагування Василь Грицак вважає відповідними цій ситуації – залишається лише здогадуватись.
Продовжувати читання “Служба безпеки України: ані вкрасти, ані посторожити”
Служба безпеки України в пошуках “флешки НАБУ”
Як я й очікував, Служба безпеки України, яка, відповідно до Закону України «Про державну таємницю», є спеціальним уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці, звернулась до мене з пропозицією передати в СБУ скандальну «флешку НАБУ» – флеш- носій, що містив 30 Гб таємної та цілком таємної інформації і був загублений співробітником Національного антикорупційного бюро України.
Думаю, що співробітник СБУ, який готував лист з пропозицією передати флешку, від душі веселився, уявляючи, якою буде відповідь. Хоча на місці СБУшників треба, насправді, плакати. Не кажучи вже про те, що першою реакцією голови СБУ Василя Грицака на оприлюднення мною втрачених НАБУїнами документів з грифом «таємно» мало б стати позбавлення Національного антикорупційного бюро України допуску до роботи з інформацією, що містить державну таємницю.
Продовжувати читання “Служба безпеки України в пошуках “флешки НАБУ””
Тому що аферисти
Квартирний скандал, спричинений придбанням колишнім журналістом, а нині – народним депутатом Сергієм Лещенком, елітної нерухомості – не перший у середовищі української «незалежної журналістики». У 2004 році з не меншим азартом обговорювались статки іншої провідної дописувачки – Анни Герман. Анна Миколаївна якраз пішла в політику, покинула Київське бюро Радіо «Свобода» й стала прес-секретарем тодішнього двічі несудимого прем’єр-міністра Віктора Януковича, плескаючи на кожному розі язиком про свої статки й неймовірний талант.
Квартирне питання (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
Як іронічно помітив класик, людей зіпсувало квартирне питання. Немає такого злочину, який би одна людина не вчинила щодо іншої заради навіть не даху над головою, а лише кількох додаткових квадратних метрів кухні: від підроблення документів до вбивства з особливою жорстокістю. А про судові тяжби годі й казати…
У 1994 році розлучався з дружиною один мій приятель і колишній колега по роботі Сергій. Власне, ініціатором розлучення виступила його благовірна, яка вже встигла знайти собі нового обранця й навіть примудрилась від нього завагітніти. Зрозуміло, що Сергій з великим полегшенням довідався, що його законна половина звернулась до Ворошиловського райсуду Донецька з позовною заявою про розірвання шлюбу, і прийшов на перше в житті судове засідання в сподіванні швиденько перегорнути цю сторінку своєї біографії. Але швиденько не вийшло.
Продовжувати читання “Квартирне питання (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)”
«Антикорупціонери» з битого шляху
15 вересня 2016 року виповнився рік з дня складання присяги першими детективами Національного антикорупційного бюро України та початку роботи НАБУ. Ще на стадії обговорення відповідного законопроекту було очевидним, що створення чергового «правоохоронного органу» у феодальній країні навіть теоретично не може мати якесь відношення до боротьби з корупцією, а НАБУ неминуче перетвориться на найкорумпованішу установу. Але хто міг подумати, що вже за лічені місяці створене з такою помпою Національне антикорупційне бюро України поставить свою діяльність на комерційні рейки та буде займатись лише незаконним прослуховуванням телефонів та слідкуванням за громадянами на замовлення злочинних угруповань?
Гуманісти з Володимирської
6 серпня 2016 року в помпезному будинку №33 по вулиці Володимирській в Києві, зведеному за проектом архітектора Щуко, було гамірно й метушливо. Ще б пак: до центрального апарату Служби безпеки України надійшла трагічна звістка з Луганська про те, що від рук зловмисників ледь не загинув Ігор Венедиктович Плотницький – керівник Луганської народної республіки, комерційний партнер і просто чудова людина.
Треба сказати, що існування двох молодих, але гордих республік на Сході України, було спричинено давньою конкурентною боротьбою двох спецслужб Російської Федерації – Головного розвідувального управління Міністерства оборони та Федеральної служби безпеки. Після окупації частини українського Донбасу, військова розвідка Росії отримала «на кормлєніє» Донецьку область, а ФСБ – Луганську. У Донецьку швиденько був наведений суто військовий порядок, чітко розподілені грошові потоки та зони відповідальності. У Луганську ж досі панує хаос, якому чекісти все ніяк не можуть дати ладу, точиться боротьба між кількома угрупованнями мародерів і лише постать офіційного керманича ЛНР тов. Плотницького вгамовує апетити різних бандформувань та служить гарантією успішних бізнесових відносин між колегами з СБУ та ФСБ.
«Чаусіада» прокурора Холодницького
10 серпня 2016 року заступник генерального прокурора – керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький урочисто повідомив urbi et orbi, що напередодні, 9 серпня 2016 року, під його процесуальним керівництвом співробітники Національного антикорупційного бюро України викрили на хабарництві суддю Дніпровського районного суду Києва Миколу Чауса. Щоправда, самої передачі грошей в сумі 150 тисяч доларів США НАБУїнам зафіксувати не вдалось, а гучна заява Холодницького ґрунтувалась виключно на тому, що детективам НАБУ біля будинку №6 по вулиці Гаражній вдалось відкопати дволітрову скляну банку, в яку хтось (як запевняє Холодницький – саме суддя Чаус) поклав гроші.
Безвісно відсутня (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)
Якщо я колись почну писати спогади, то чільне місце в них посяде історія про те, як я в судовому порядку виселяв з квартири племінницю судді Конституційного Суду України. Втім, сильно підозрюю, що до того поважного віку, коли люди всідаються за мемуари, я з таким послужним списком просто не доживу – приб’ють раніше. Тож не стану відкладати на непевне майбутнє те, що можна зробити сьогодні, і розповім про цю, воістину, видатну епопею.
Продовжувати читання “Безвісно відсутня (зі збірки оповідань «Під мантією тітоньки Феміди»)”
Засуджений Порошенко
Задовго до нас було помічено, що всі щасливі родини щасливі по-однаковому, натомість кожна нещасна родина нещаслива по-своєму. Сім’я президента України Петра Порошенка – не виняток, і має достатньо скелетів у кожній шафі – достатньо пригадати лишень історію з загибеллю старшого брата Петра Олексійовича, Михайла, внаслідок якої пан президент успадкував бізнес у Молдові.
Чимало пліток породило й засудження президентського батька, Олексія Івановича, якому, до того ж, попсуй-дослідники приписують прізвище Вальцман, запевняючи, що в радянському паспорті, який мав «п’яту графу», Порошенко-старший був записаний як єврей, а прізвище Порошенко – це, начебто, дівоче прізвище його дружини, матері президента.
Спробуємо внести ясність у біографію Олексія Івановича Порошенка, скориставшись матеріалами кримінальної справи, по якій він був 2 грудня 1985 року арештований з санкції прокурора м.Бендери Молдавської РСР (справа розслідувалась Бендерським міським відділом внутрішніх справ Молдавської РСР) і засуджений 20 липня 1986 року вироком Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду Молдавської РСР до 5 років позбавлення волі.
Слухати подано!
Викриття 12 серпня 2016 року стаціонарного поста візуального спостереження, який Національне антикорупційне бюро України обладнало в будинку по вулиці Петлюри поруч з Департаментом розслідування особливо важливих справ у сфері економіки Генеральної прокуратури, стало продовженням скандалу навколо НАБУ, яке на замовлення приватних осіб слідкувало за найбільш засекреченим підрозділом Генпрокуратури, влаштовувало незаконне візуальне спостереження за окремими громадянами та прослуховувало без санкції суду телефони підприємців.
Сто двадцять днів «Торнадо»
Про рівень моральної деградації українського суспільства свідчить весь той ґвалт, який «активісти» здійняли навколо купки міліціонерів-садистів, що зараз полірують своїми натрудженими задами лаву підсудних в Оболонському районному суді Києва.
Рота патрульної служби «Торнадо» Головного управління МВС України в Луганській області, співробітників якої нині судять (до речі, вже є перший вирок – Новопськовський районний суд Луганської області 13 липня 2016 року засудив екс-міліціонера з роти «Торнадо» за тортури та зґвалтування до 6 років позбавлення волі), була створена наказом міністра внутрішніх справ Авакова від 22 грудня 2014 року №1384 у складі Головного управління МВС України в Луганській області шляхом відокремлення від батальйону патрульної служби міліції «Луганськ-1».
Хроніки Українських Йолопів 