Це оповідання про нелегальні шахти Донеччини вперше побачило світ у жовтні 2003 року в газеті «Грані-Плюс», що належала тодішньому народному депутатові України Юрію Луценку. Тижневик «Грані-Плюс» була чи не найвідомішим опозиційним виданням того часу, а Юрій Віталійович тільки розпочинав торувати свою корупційну стежку… Давно вже немає цього видання – виросло навіть нове покоління читачів, яке й не чули про його назву. Тому це оповідання, що збереглось лише в архіві автора, напевно становитиме інтерес якщо не для політично стурбованих громадян, то, принаймні, для істориків.

*  *  *

“Ну, за свободу слова!” – Дімка натренованим рухом перекинув у себе чарку “Мягкова”, загризнув свіженьким помідором і с сумнівом подивився на моє взуття: “Ти що, не міг знайти якісь драні кеди? Хіба безробітний буде вештатися у фірмових кросівках? Ти їх хоч у багнюці вимаж, чи що”. Дімич підвівся й глянув на годинник: “Ну що, вже час. З тобою я, сам розумієш, не піду – мене там кожен собака знає, але попрошу зараз роботягу зі своїх, щоби він тебе провів та все показав. Ти вже як не будь з ним потім за це розрахуєшся – пляшки буде достатньо. І ще – борони тебе Боже говорити по-українському, краще вже мовчи, бо якщо узнають, що ти з газети – голову точно відіб’ють”.  Я кивнув, накинув запропоновану тілогрійку, розпихав по кишенях диктофон і фотоапарат та в супроводі перемазаного вугіллям гіда відправився влаштовуватися на роботу на нелегальну шахту. На вулиці був вересень 2003 року.

З історії питання

Чи не найулюбленішою темою донецьких журналістів з кінця 1990-х років були оповідання про зголоднілих шахтарів, які з ризиком попастися на очі правоохоронцям відривають закинуті шахти та довбають дідівськими методами вугілля. У пресі час від часу з’являлися жалісні статті про те, як чергова шахтарська родина вирила в городі “копанку”, де діти й дорослі колупають вугілля з тим, щоби не замерзнути взимку. А прокурори та міліцейські начальники майже після кожної такої публікації на прес-конференціях розповідали, як вони ловили тих “копачів”, що з державних надр потягнули три відра вугілля.

Обізнаний народ над тими статтями сміявся, з прес-конференцій просто реготав, але щоби достеменно розібратися в ситуації треба було знайти надійне джерело інформації. Така нагода трапилася, як завжди, випадково, коли якось у гості завітав Дімка – давній приятель з шахтарського містечка Торез, з яким ми не бачилися вже роки три. Дімичу завжди від мене було щось потрібно, але за багато років нашого знайомства я вже звик до його невгамовної енергії та здатності перекладати свої проблеми на плечі знайомих. Цього разу він шукав старі маркшейдерські карти трикутника Шахтарськ-Торез-Сніжне й сподівався через мене достатися до архівів. Допомогти гостеві я нічим не міг, та, по правді кажучи, не дуже й хотілося, але розказані Дімичем подробиці його нової роботи не могли не зацікавити. Дімка влаштувався в Торезі управляючим на нелегальну шахту.

“Ти знаєш, – говорив Дімка, сидячи на кухні за чашкою чаю, – я просто дивуюся вашому брату журналісту. Вже кілька разів попадалися мені статті про вугільні “копанки” та про нещасних безробітних шахтарів, які обушками довбають вугілля. Які там “копанки”? – Такого слова ніхто насправді й не знає. Підпільну шахту самі шахтарі називають “дірка”. Інколи – “нора”. А всі ті “копанки” придумали журналісти, для яких міліція спеціально тримає пару “дірок” найелементарнішої конструкції. Насправді, “дірка” – це досить складне підприємство, яке має хазяїна, управляючого і, звичайно, “дах”. Наприклад, я працюю управляючим на ментовській “дірці”, відповідаю за технологічний процес. Окрім мене є ще людина, яка завідує постачанням, а також хазяїн, який контролює збут та контактує з “дахом”, і дванадцять робітників на три зміні. Територія навколо Тереза давно поділена: є “дірки” міліцейські, УБОЗівські, прокурорські, бандитські. У Торезі є навіть кілька “дірок”, що належать суддям. Якщо хочеш – приїжджай і все побачиш сам. Але з умовою – про мою “дірку” не писати, фотографій моїх працівників не робити, бо “дах” таких жартів не розуміє.

Краще походи по інших “дірках” – мовляв, хочеш влаштуватися на роботу. Власне, у тому що я тобі розповідаю секретів немає ніяких, бо “дірки” працюють абсолютно відкрито. Але, знаєш, якось роки два чи три тому – точно зараз не пам’ятаю – один хазяїн “дірки”, що працював під ментами, дав інтерв’ю телебаченню. Була така передача “N-й кілометр”. Так його менти потім два тижні за ґратами тримали з виховною метою, щоби не бовтав зайвого. При цьому зваж на те, що на всі ці телепередачі “дах” дивиться, взагалі-то, крізь пальці, оскільки якщо “дірку” покажуть по телебаченню, великої біди в тому не буде, бо передача пройшла і чиї закаляні мармизи були на екрані, встановити важко. А от якщо фотографію надрукують у газеті чи журналі, наслідки можуть бути куди більш серйозними, а мені зайві пригоди не потрібні.”

З Діминих слів,  починався підпільний вугільний бізнес десь у 1998 році дійсно стихійно й дійсно зусиллями безробітних шахтарів. “Що пересічному шахтареві потрібно, – ділився досвідом приятель, – передусім, залити очі. А для цього треба щось вкрасти та продати. Спочатку просто здавався на брухт весь метал, який можна було десь потягнути. Як будеш у Торезі, зверни увагу на те, що в місті немає жодного каналізаційного люка – все пропито. Коли було підібрано на вулицях те, за що можна отримати гроші на півлітру, пролетарі пригадали, що в закинутих шахтах залишилися рейки, арматура, кабелі. Стали розривати вентиляційні шурфи та запасні ухили закритих шахт. Рили безсистемно, виходячи з оповідей старожилів. Знайшовши вхід під землю та витягнувши весь кольоровий і чорний метал, шукачі підземних скарбів спочатку тиждень пили, потім бралися за пошук чергового шурфа.  Згодом комусь спало на думку, що з закинутих шахт можна не тільки тягати метал, але й вугілля собі та на продаж мешканцям навколишніх селищ. Тоді стали видобувати вугілля – вугільний шар довбався вручну, наколоте просіювалося прямо під землею. Той пил, що просипався – так званий штиб – залишався в шахті, а те, що крізь сітку не проходило, засипалося в мішки та вручну витягувалося на поверхню. Але так довго продовжуватися не могло. Спочатку на підпільні шахти поклали око наближені до бандитів підприємці, що стали скупати в роботяг штиб та продавати його як паливо на електростанції. Потім до справи підключилася міліція, яка навела довгоочікуваний порядок: майже біля кожної “дірки” був поставлений хазяїн, встановлена чітка такса за користування надрами – 100 доларів на місяць, налагоджено постачання та необхідні інвестиції. Ще пізніше до “кришування” підключилися прокуратура, міліцейське Управління по боротьбі з корупцією, Служба безпеки України й, нарешті – великий бізнес. Зараз майже ніхто не довбає вугілля вручну – шахтарі озброєні відбійними молотками, біля входу під землю вдень і вночі гудуть компресори, прокладено рейки на поверхню, по яких бігають вагонетки. Але про це широкому читачеві знати не потрібно, ось і інспірують зацікавлені особи статті про зголоднілих шахтарів”.

Дімка пив чай та розповідав про те, як він перекваліфікувався з сигаретного контрабандиста на шахтарського начальника: “Ти знаєш, я тепер майже щодня пригадую той віршик, який ти мені років десять розповів про Донбас і донбасівців, пам’ятаєш? –

 – Як поїхав я в Донбас вугілля копати,

 А воно ж таке тверде, в рот його їбати.

– І я теж була в Донбасі, вагонетки перла,

 Коли б не моя пизда, з голоду б померла”

Дімка якось по-дитячому розсміявся та став прощатися, запрошуючи в гості на підпільну шахту. Ну що ж, у гості так у гості.

Як відкрити шахту?

Для того, щоби стати хазяїном шахти, треба мати три речі: елементарні знання з гірничої геології, стартовий капітал десь тисячі на чотири доларів і, ясна річ, надійний “дах”. Якщо все це є, можна приступати до справи.

Передусім, треба вирішити, де рити, оскільки вугілля залягає під землею шарами, що мають різну товщину та кути залягання. Родовище, де розташована Дімкіна “дірка”, має радіус кілометрів десь з двадцять з центром у місті Торезі, причому шари йдуть не паралельно поверхні землі, а утворюють так звану брахісинклінальну складку (уявіть собі нижню половинку сфери; кілька таких півсфер різного діаметра, вкладених одну в одну, і будуть моделлю вугільного родовища). Усього на родовищі десь 10 – 15 вугільних шарів, завтовшки від 0,5 до 1,5 м. Кожен шар уходить у землю з певним нахилом, потім на глибині перегинається й знову виходить на поверхню у протилежній точні родовища. Якщо дивитися з висоти пташиного польоту, вугільні шари виходять на поверхню землі у вигляді еліпсів різного діаметру, але з єдиним центром. Тому найоптимальніший варіант устрою шахти – коли її стовбур починається на поверхні в місці виходу вугільного шару та під кутом, повторюючи нахил вугільної маси, занурюється в глибину вздовж шару. Але брати вугілля зі стовбуру не можна – шахта завалиться. Для видобутку від стовбура під прямим кутом у площині шару б’ються штреки, з яких вугілля й вибирається.

Аби було менше мороки, найкраще знайти ухил – себто нахилений під кутом падіння вугільного шару стовбур закритої шахти. Шахти, що відкривалися років сто тому, завжди головний стовбур мали в вигляді ухилу, по якому й опускалися під землю шахтарі та піднімалося вугілля. У наступному стовбури стали робити вертикальними, а шахтарів стали опускати на потрібну глибину спеціальними ліфтами – клітями, але все однаково сучасна шахта має один чи кілька запасних ухилів на випадок аварії. Якщо ухил відкопати не вдалося, потрапити на глибину можна також через шурфи – вертикальні отвори, які робляться, наприклад, для вентиляції. Ясна річ, що при закритті шахти ухили та шурфи підриваються вибухівкою або засипаються залізобетонними плитами, але це не становить принципової перешкоди для проникнення в стару шахту за наявності екскаватора та підйомного крану.

Виходи старих шурфів і ухилів помічені на маркшейдерських картах, які за невеличку платню завжди можна придбати на найближчій державній шахті. Є також безліч суто геологічних ознак, за якими можна помітити вихід на поверхню вугільного шару, кожен з яких у родовищі пронумерований та нерідко має неофіційне власне ім’я. Якщо ж стару шахту відкопати не вдалося, “дірку” можна копати з нуля – спочатку екскаватором, а потім уручну під певним кутом до зустрічі з шаром. Якщо місце для “дірки” вибрано правильно, вугілля, щоправда крихке й не дуже якісне, починається на глибині десь порядку 20 м. З глибиною вугілля стає твердішим і починаючи з 60 м йде першосортний антрацит. Принаймні, саме так на тому родовищі, що охоплює Торез, Сніжне й Шахтарськ. Це родовище зручне для нелегального видобутку ще й тим, що не має проблем з ґрунтовою водою – потребує відкачування води тільки один шар, самий зовнішній, G_2. Інші шари – “підремівка”, “ремівка”, “гольштейн”, “верхній гольштейн”, “кощєєвка”, К₁  тощо  – сухі й, до того ж, вибухобезпечні, оскільки не містять метану.

Якщо нелегальна шахта робиться через закинутий шурф, то після його очистки отвір закривається лядою, над якою встановлюється металева тринога з блоком. Через блок перекидається мотузка з відром для підйому вугілля, а для спуску під землю слугує металева дробина. Як правило, глибина шурфа не перевищує 15 метрів, далі починається ухил вздовж шару вугілля.

Якщо ж використовується закинутий шахтний ухил, то спочатку треба “законуритися” – тобто екскаватором на місці виходу старого ухилу риється котлован, який, як правило, накривається зверху дошками на кшталт собачої конури.

Якщо “дірка” робиться з нуля, то після “законурення” вручну риється ухил діаметром два метри під кутом до лінії горизонту до зустрічі з вугільним шаром.

Місяць – і “дірка” готова до експлуатації. Тепер потрібно привезти будівельний вагончик з тим, щоби робітникам було де перевдягатися, підігнати компресор для роботи відбійного молотка й встановити лебідку для підйому вугілля. Замість лебідки можна використовувати мотоцикл, з якого знімається одне колесо та одягається барабан з тросом. На трос прив’язується корито, яке опускається в “дірку” – і найпростіший підйомний механізм готовий. Якщо хазяїн дірки має капітал, вздовж ухилу прокладаються рейки (найчастіше – дерев’яні), по яких на поверхню виїздять вагонетки з вугіллям. Останнім часом “дірки” стали обладнувати селекторним зв’язком та електричним освітленням від дизель-генераторів.

А воно ж таке тверде …   

Середня продуктивність звичайної “дірки” – 10 тонн вугілля на добу.

Робота йде, як правило цілодобово, під землею знаходиться три людини (той, що працює відбійним молотком, і двоє, які відкидають вугілля та засипають його у вагонетку) і одна людина перебуває на поверхні: слідкує за компресором, витягує лебідкою вагонетку або корито з вугіллям на поверхню, просіює видобуте. Одна зміна може працювати вісім годин, а може й дванадцять – це вирішують самі шахтарі, які отримують зарплатню від кількості видобутого.

Якщо з якихось причин не можна підігнати до “дірки” компресор, вугілля довбається вручну – “пікою”, привареним до палі вістрям відбійного молотка, по якій б’ється кувалдою, або “клюваком”.

Якщо ж хазяїн прагне мінімальних витрат, то вугілля “палиться” за допомогою вибухівки. Зі слів самих шахтарів, міліція Тореза налагодила безперебійне постачання амоніту та детонаторів на свої “дірки”, завдяки чому собівартість “ментовського” вугілля в окрузі найнижча. Після вибуху в “дірку” опускаються шахтарі, відколоті шматки вугілля піднімають на поверхню й закладають нову партію вибухівки – дешево й сердито.  

Далі вугілля треба просіяти. На поверхні з нахилом встановлюється металева сітка від ліжка, на яку лопатою кидається вугілля. Те, що просипалося через сітку продається як штиб за 90 – 100 грн. за тонну. Ті шматки, що скотилися з сітки, йдуть по 190-210 гривень за тонну. Ще рік тому, в 2002 році, дорожче від 140 грн. за тонну продати першосортний антрацит було неможливо. Але зараз й по 210 грн. купити бодай машину вугілля ой як непросто – дається взнаки ажіотажний попит. І як не бути тому попиту, якщо, наприклад, сусідня з Дімкіною “діркою” державна шахта ім. Кіселєва дає за добу тільки 8 тонн вугілля і це при тому, що на шахті працює понад шістсот працівників.

З Дімкіних слів, за станом на вересень 2003 року навкруги Тореза працюють понад 500 нелегальних шахт, які за найскромнішими підрахунками дають на добу 5000 тонн вугілля з глибини до 400 м. Нескладно підрахувати, що за місяць “дірки” тільки з одного цього родовища приносять чистого прибутку не менше 1 мільйона доларів. Але протягом найближчих трьох місяців ці цифри мають подвоїтися, оскільки вже зараз на одну працюючу “дірку” припадає дві-три в стадії “законурення”.

Перше знайомство

Вечірній Торез мало чим відрізняється від інших шахтарських міст – така ж темінь на вулицях, такі ж купи сміття, такі ж малолітні проститутки та безпритульні собаки. Разом з Сашком – підсобним робітником з Дімкиної шахти – ми йдемо знайомитися з так би мовити, правофланговою “діркою”, яку місцевий “авторитет” Бача обладнав по першому слову гірничої науки. Продуктивність “дірки” – 30 тонн першосортного антрациту на добу, глибина видобутку – 400 м.

Ми йдемо старим насипом, де колись, ще до війни, бігали паротяги на шахтних під’їзних коліях. По праву руку – невеличкий шурф, над яким височить тринога з блоком. “Ця “дірка” працює під “дахом” одного судді, – показує рукою на шурф Сашко, –  він її у ментів, кажуть, відібрав”. Горді за міцну й незалежну судову владу, ми простуємо далі. Назустріч йдуть перемазані як чорти шахтарі – у робах, касках, з акумуляторами від коногонок на боках.

– Це зміна з Бачиної “дірки”, – каже Сашко.

– І що, вони не бояться отак відкрито йти з нелегальної роботи?

– Ти що? – дивується мій гід. – Яка ж вона нелегальна? То коли спочатку “дірку” розкопували, тоді працювали дійсно нелегально. А зараз все легально – є хазяїн на “дірці”, є “дах”. 

Сашко розповідає історію цієї “дірки”. Десь роки два тому місцеві хлопці знайшли ухил закинутої шахти, обладнаний кріпленням та рейками для вагонеток. Замість того, щоби тягнути метал на брухт, “шукачі скарбів” підійшли до справи по-господарському: розгребли завалений вхід, запросили напарника й стали працювати “на два хазяїна” – напарник колупався в штреках зліва від основного стовбура, хлопці – справа. Але продовжувалося так недовго – доки про “бездашну” шахту не довідався такий собі напівкримінал-напівпідприємець Бача. Бача обклав хлопців даниною, але ті працювати під “дахом” не захотіли й залишили Бачі свій лівий бік ухилу. Бача намагався підім’яти під себе й сусіда, який розробляв правий бік, але в того був вже свій “дах” і тому робота продовжувалася на засадах вимушеного симбіозу, оскільки ніхто не хотів залишати продуктивну “нору”. Найняли в складчину компресор, купили вдвох лебідку…

“Дірку” чути ще здалеку по тарахтінню компресора, що подає в шахту стиснуте повітря для роботи відбійних молотків. Підходимо ближче. Саморобна шахта справляє досить пристойне враження – з отвору в пагорбі йдуть назовні рейки, по яких витягуються вагонетки з вугіллям. Поруч з отвором – компресор і дизель-генератор. В “дірку” уходить кабель селекторного зв’язку й через динамік чути, як шахтарі знизу дають команду вмикати лебідку.

Біля компресора крутиться моторист, якому, як виявилося, цей компресор і належить. Сідаємо перепочити, і я запитую, де він той компресор узяв. Виявляється, робота нелегальних шахт набула вже такого розмаху, що з’явилися допоміжні підприємства. Зокрема, кілька підприємців придбали компресори, лебідки та екскаватори й здають їх у оренду, обслуговуючи роботу “дірок”. Власник компресора Андрій – любитель поговорити, і я вислуховую його не дуже цензурну розповідь про те, що його робітник, який працює на цьому компресорі, пішов у запій і тому він сьогодні змушений був сам стати біля агрегату.

– А що Бача, – питаю я тоном знавця, – розплачується вчасно?

– Все, – каже Андрій, – нема Бачі. “Дах” помінявся, після чого появилися нові хазяї. Хто такі не кажуть, а я, власне, й не питаю.

– А що ж таке трапилося?

– Та зараз у нас взагалі невідомо що робиться. Ось вже пару місяців, як йде зміна “дахів”. Міліція втратила майже всі “дірки”, особливо в Сніжному. Бачу також вигнали. Приїздять якісь люди, є навіть з Донецька, кажуть, що тепер будемо працювати на них, дають гроші на розвиток, на техніку. Ти бачиш, що в “дірку” навіть “зв’язок” провели? Влітку приїздили сюди якийсь Єрмілов з Києва та донецький губернатор Близнюк, я так думаю, і собі “дірку” вибирати.

– Ти що, здурів?

– А навіщо було Близнюкові в “нору” лазити? Про це навіть у газетах писали, що, мовлялв, губернатор опустився в одну з нелегальних шахт. Насправді ту шахту йому менти ретельно підготували. Ти думаєш, навіщо воно йому було туди лізти, що він там забув?

– Ну як, є проблема, от губернатор і вирішив подивитися на власні очі, що то за “дірки” такі.

– А чому він тоді по смітниках не став лазити? Там також бомжі копають, метал шукають. Ні, то мабуть, начальство вибирало, яку “дірку” під свій “дах” узяти.

Андрія не переконаєш, і тому я міняю тему розмови:

– А ти сам, – питаю, – не думав і собі “дірку” відкопати?

– Та вже думав, бо з моїх двох компресорів і одного екскаватора прибутки невеликі, а клопоту – сам бачиш. Я навіть у Донецьк до одного міліцейського начальника їздив, щоби той мою майбутню шахту брав під свій “дах”, бо з місцевими ментами зв’язуватися не хочу. Був у нього вдома, все розповів, разом порахували, який потрібний стартовий капітал, скільки “дірка” дасть прибутку на місяць. Начальник порадився з якимись геологами, зателефонував мені й каже: “Все, підбирай місце для шахти”. І що ти думаєш – виявляється, вже клаптика землі немає вільного, все розподілено. Тут це ще не так в очі кидається, а ти подивися, що в Глухівському лісі робиться, де шари вугілля півтора метри завтовшки. Там же проїхати неможливо – все гуде, крізь копають. Є такі “копачі”, що навіть офіційно землю викупили, мовляв, для будівництва чогось, а насправді поставили огорожу, ні кого не пускають і б’ють ухили. А які війни між “дахами” йдуть зараз – у-у-у. У мене хлопці знайомі працюють на одному шурфі. Глибина там невелика, метрів 20, вугілля б’ють уручну. Нещодавно чують, хтось наверху розмовляє. Дивляться – стоять якісь мужики, вниз заглядають. Хлопці вилізли, поздоровкалися. Ті їм кажуть: “Тепер будете на нас працювати”. “Добре, – кажуть хлопці, – а можна ми доки собі додому нарубаємо?”. – “Собі можна”, – дозволяють приїжджі та їдуть геть. Через тиждень історія повторюється, тільки вже новий “дах” з’являється. Потім третій. Отак хлопці два місяці працюють і нікому не платять. Кажу ж тобі – з весни почався неймовірний ажіотаж, великий бізнес став вкладати гроші в “дірки”, потужні нові “дахи” відсувають від нелегального бізнесу старі, йдуть цілі війни за місця виходу вугільних шарів.

Підходять робітники, що просіюють вугілля. Сашко, киваючи на мене, цікавиться, чи не можна пристроїти людину на роботу під землю.

– Про це треба поговорити з хазяїном, але, взагалі-то, тут черга бажаючих, – чую у відповідь

– А зарплатня яка? – цікавлюся я.

– Ті що під землею, отримують за день до 80 гривень. Ті, що на поверхні – гривень по 30. Зміна – 8 годин без вихідних. А ти в шахті коли не будь був?

– Ні, – чесно кажу я.

– Тоді вдягай каску та пішли, подивишся, доки хазяїна немає. Тільки обережно – не перечепися за кабель.

Повертаємося назад пізно вночі. По дорозі зустрічаємо Дімича, який вийшов назустріч нагадати, що в домі закінчилася горілка. Довелося йти до крамниці. Біля нічного магазину – двоє Дімкіних знайомих на білій “Ниві”. Дімич шепоче:

– Дивися, отой – управляючий з “дірки”, що працює під прокурором Тореза Медуницею, а другий – це наглядач над “дірками” від УБОЗу.

– Дивна пара. Начебто, фірми конкурують, а підлеглі дружать.

– А може УБОЗівець вже до прокурора переметнувся? – Треба порозпитати.

Дімич здоровкається з колегами та жартує з УБОЗівця, що мовляв, з його доходами не лічить самому по магазинах їздити. Міліціонер сміється у відповідь: “Які там доходи – сьогодні на “дірку” зарплатню возив, все пороздавав. Он у кого доходи” – і показує пальцем на барсетку прокурорського управляючого…

З ранку складаємо з Дімичем план подальших польових досліджень нелегального бізнесу. Спочатку маємо з Сашком піти до тих “дірок”, що працюють під місцевими борцями з організованою злочинністю, потім – на СБУ-шні “дірки”, потім – на прокурорські. “Минулого літа, – розповідає Дімка, – один з місцевих, такий собі Гарбен, вирішив почати вугільний бізнес. Викопав “дірку” і став бігати по різних силовиках, вибираючи “дах” подешевше. Бігав кілька місяців, коли наприкінці 2002 року, нарешті, всім це набридло й у один день йому одночасно зателефонували всі ті, до кого він звертався – сказали, що беруть під свою опіку й зажадали грошей. Грошей в Гарбена на всіх не було, тоді менти його затримали, відібрали всю техніку, забрали компресор, відвезли в міськвідділ і деякий час тримали за ґратами з виховною метою. З ізолятора Гарбена випустили на умовах рабства – він і досі працює на ментів, віддаючи все до копійки”.

ПРОДОВЖЕННЯ ОПОВІДАННЯ