«Головою Служби зовнішньої розвідки Зеленський призначив особистого водія Байдена», – напевно, так би виглядали заголовки новини про чергову кар’єрну сходинку Валерія Кондратюка, якби в Україні існувала журналістика. Але оскільки на журналістику у феодальних країнах немає соціального запиту, а професія «журналіст» належить в Україні до числа вимерлих, спробуємо заповнити цю інформаційну прогалину й трохи розповісти про видатного розвідника, який за часи Порошенка очолював Головне управління розвідки Міністерства оборони України та з жовтня 2016 року обіймав посаду заступника глави Адміністрації Президента.
«Водієм Байдена» Валерія Кондратюка підлеглі в ГУР МО називали через те, що віце-президент США Джо Байден, коли в 2014-2015 роках приїздив до України, прохав, щоби в аеропорт «Бориспіль» при повертанні додому його відвозив обов’язково Валерій Віталійович – їм було про що поговорити в салоні автомобіля, захищеного від прослуховування. І це не дивно, оскільки Кондратюк – один з небагатьох встановлених агентів іноземної розвідки (у даному випадку – американської), що перебуває на державній службі.
Ярош, який себе називає «командувач Української добровольчої армії», 
У Сполучених Штатах буяє шторм «Україногейту», Палата представників Конгресу проводить слухання на предмет можливого імпічменту Дональда Трампа, «демократи» обвинувачують президента-республіканця в тому, що він тиснув на Україну з метою примусити українську прокуратуру розслідувати витівки екс-віце-президента Джо Байдена та його сина Гантера, а державний секретар Майк Помпео закликає провести розслідування проти України через підозри щодо втручання в президентські вибори в США в 2016 році.
Розслідування, яке проводять комітети Палати представників Конгресу Сполучених Штатів стосовно Дональда Трампа в сподіванні знайти підстави для його імпічменту, становить чималий інтерес не тільки для американських політиків. Оскільки опоненти Трампа обвинувачують його в зловживанні службовим становищем у галузі українсько-американських відносин (наприклад, у спробі тиснути на Володимира Зеленського з метою розслідування діяльності члена ради директорів компанії Burisma Гантера Байдена чи в безпідставному звільненні посла США в Україні Марі Йованович), розслідування стало справжньою енциклопедією української дійсності та проливає світло на таємні політичні процеси в самісінькому центрі Європи. Втім, і для американського читача протоколи бесід конгресменів зі свідками з числа високопосадовців також дають чималу поживу для роздумів. Хоча б тому, що ці свідки натхненно брешуть, розповідають вигадки з метою приховати правду про свою справжню діяльність в Україні й сподіваються уникнути відповідальності за розкрадання коштів американських платників податків.
Продовжуємо знайомити читацьку громадськість з подробицями того, як генеральний прокурор Руслан Рябошапка та директор Державного бюро розслідувань Роман Труба за посередництва класика сучасної філології Михайла Добкіна заробляють на «справах проти Порошенка». У 
Хочу заспокоїти прихильників 5-го президента України, збентежених повідомленням про те, що Державне бюро розслідувань зареєструвало аж 13 кримінальних проваджень, де фігурує колишній Арбітр Нації. З таким генеральним прокурором як Руслан Рябошапка Петро Порошенко може не хвилюватись за своє майбутнє, а жадібність та інтелектуальний рівень директора ДБР Романа Труби дають всі підстави сподіватись, що Роман Михайлович опиниться в Лук’янівському СІЗО значно скоріше, ніж Петро Олексійович.
Якби заступник генерального прокурора Віктор Трепак вчив у школі історію Стародавнього Риму, він би, напевно, пригадав розповідь Цицерона про авгурів – жерців, що тлумачили волю богів по польоту птахів і які при зустрічі один з одним не могли стриматись від сміху. Принаймні, зустрічаючись з виконувачем обов’язків начальника Департаменту кадрової роботи та державної служби Генпрокуратури Тарасом Дунасом Віктор Миколайович, напевно, не може стримати усмішку. А коли вони збираються втрьох – Трепак, Дунас і перший заступник генпрокурора Віталій Касько – то коридорами Генеральної прокуратури лунає навіть не сміх, а регіт. Ще б пак: Тарас Омелянович Дунас нині оголошений розумом, честю і совістю органів прокуратури. Зразу ж після свого призначення генеральним прокурором Руслан Рябошапка, начуваний про виняткову чесність Дунаса, виписав його з Миколаєва, де Тарас Омелянович очолював обласну прокуратуру, до Києва й поставив на чолі кадрового департаменту, доручивши відокремлювати козлищ від агнців, а чесних прокурорів – від хабарників.
До уваги істориків української корупції пропонується документ, який не тільки проливає світло на джерела статків колишнього генерального, прости господи, прокурора Юрія Луценка, але й слугує, перефразовуючи класика, енциклопедією української дійсності. Це – датований 29 вересня 2006 року протокол допиту міністра внутрішніх справ Луценка як свідка в кримінальній справі №55-1909, порушеній за фактом умисного вбивства полковника міліції Романа Єрохіна.
Це інтерв’ю було записано у травні 2005 року з Олександром Петровичем Сапуном – людиною, роль якої в формуванні судової системи радянської України з 1970 по 1986 рік важко переоцінити. Олександр Петрович прийшов на роботу в Міністерство юстиції УРСР у 1951 році – зразу після закінчення юридичного факультету Київського державного університету. У зв’язку з ліквідацією Міністерства в 1963 році (під кінець хрущовської реформи спочатку були ліквідовані союзні міністерства, потім – міністерства в союзних республіках) Сапун був призначений директором Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. У грудні 1970 року, після відновлення Мінюсту Української РСР, Олександр Петрович повернувся на попередню роботу, був затверджений членом колегії Міністерства і впродовж 16 років – з 1970 по 1986 рік – очолював Управління кадрів Міністерства юстиції УРСР. Але ознайомившись з текстом інтерв’ю, Олександр Петрович категорично заборонив його оприлюднювати, доки він живий – мовляв, наговорив зайвого. На превеликий жаль, ця заборонена вже кілька років як не діє — у 2016 році Олександра Петровича не стало. Тож читачі тепер мають можливість почути «з перших вуст» про те, як функціонувала радянська судове система – з усіма її вадами та перевагами.
20 серпня 2019 року відбулась подія, яку варто занести в аннали новітньої української історії й навіть запровадити на її честь нове державне свято. Бо саме в цей день заступник керівника Офісу Президента й майбутній генпрокурор Руслан Рябошапка винайшов, як можна примусити директора Національного антикорупційного бюро України Артема Ситника виконувати свої службові обов’язки. Бо за 4 роки існування на утримання цього органу витрачено вже понад 3,6 млрд. грн., але пишатися Ситник, окрім елітного відпочинку в мисливському господарстві «Поліське-Сарни», може лише переданими до суду кількома десятками кримінальних проваджень, переважно, відносно голів селищних рад, суддів низової ланки, упійманих Службою безпеки України на дрібних хабарях, слідчого прокуратури, що спокусився на 300 літрів бензину, та водіїв зерновозів. Натомість НАБУ здобуло репутацію найкорумпованішого правоохоронного органу, де процвітає торгівля справами, а повідомлення громадян про вчинені злочини безкоштовно взагалі не реєструються – лише якщо заявник звернеться до суду й в судовому порядку примусить Ситника виконувати настанови статті 214 КПК України.
Читати протоколи негласних слідчих (розшукових) дій, які детективи Національного антикорупційного бюро України проводили відносно свого процесуального керівника Назара Холодницького – це саме задоволення. А розмови, що лунали в кабінеті Назара Івановича, цілком можна покласти на музику – звісно, замінивши нецензурні слова більш пристойними відповідниками. Шкода лише, що директор НАБУ Артем Ситник ніяк не наважиться оприлюднити повний текст тих діалогів, які його орли за допомогою Департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції й з дозволу судді Апеляційного суду Київської області Олега Ігнатюка записали в найголовнішому кабінеті САП, прикріпивши прихований мікрофон на зовнішню стінку акваріума.
10 липня 2019 року президент Володимир Зеленський вигнав з наради, яку він проводив, секретаря Бориспільської міської ради Ярослава Годунка, назвавши його «розбійником» і пообіцявши зателефонувати виконуючому обов’язки голови Служби безпеки України Івану Баканову з приводу цього «чорта». Треба сказати, що, попри не зовсім дипломатичні вирази, президент мав рацію: Годунок, дійсно, був засуджений за розбій, хоча й ретельно приховував від виборців цей факт своєї бурхливої кримінальної біографії. Що ж стосується Баканова, то саме йому треба вгамувати свого негласного позаштатного співробітника, оскільки Годунок був завербований ще в 2002 році й неодноразово використовувався для вчинення брудних провокацій: зокрема, саме Годунок 15 жовтня 2004 року підкинув 2,5 кг тротилу та гранату Ф-1 у офіс організації «Пора». 
На початку березня 2019 року в Україні вибухнув величезний скандал, внаслідок якого стало, зокрема, відомо, на яких смітниках Національне антикорупційне бюро України набирає собі негласних позаштатних співробітників і з якою метою їх використовує. Через оприлюднення Інтернет-проектом «Bihus.info» листування між громадянами Гладковським, Жуковим, Рогозою та Шевченком надбанням громадськості стала історія про те, як помічник-консультант народного депутата Костянтина Грішіна (він же ж Грішин, він же ж Гришин, він же ж Семен Семенченко) Євген Шевченко, який прилаштувався при НАБУ як негласний позаштатний співробітник, разом з сином першого заступника РНБОУ Олегом Гладковським та іншими «борцями з корупцією» розкрадали кошти «Укроборонпрому». А перший заступник директора НАБУ Гізо Углава видавав шахраям довідки про те, що їх фірма «Оптимумспецдеталь», через яку «Укроборонпрому» продавались завезені з Росії контрабандою деталі військової техніки, не має ознак фіктивності.
18 березня 2019 року автор цих правдивих рядків був як свідок допитаний у Державному бюро розслідувань з приводу скандалу, що вирує навколо розкрадання коштів Державного концерну «Укроборонпром». Точніше, кримінальне провадження, направлене в ДБР Генеральною прокуратурою, зареєстроване у зв’язку тим, що керівництво Національного антикорупційного бюро України видавало шахраям (очевидно – не безкоштовно), що постачали «Укроборонпрому» контрабандні деталі військової техніки, довідки про те, що їх фірма не має ознак фіктивності. А коли в НАБУ надійшли матеріали, що свідчили про розкрадання коштів «Укроборонпрому», Ситник ці матеріали приховав.
Знаменна дата спіткала український народ і все прогресивне людство 10 лютого 2019 року. Сорок років тому народився народний депутат України Антон Геращенко – керівна й спрямовуюча сила українського суспільства, розум, честь і совість нашої епохи, чий рот не закривається на всіх телеканалах Неньки зрання до вечора. Антон Юрійович – людина унікальних можливостей. Впродовж 15 хвилин по фотографії він розкриває будь-який злочин, знаходить «російський слід» та «руку Москви» по запаху й з зав’язаними очима та роздає геополітичні поради космічного масштабу. Зокрема, у 2015 році Геращенко виступив з ініціативою укласти договір про передачу Російській Федерації в оренду на 30-40 років окупованого Севастополя – з тим, щоби виправдати російську агресію проти України та допомогти Путіну «зберегти обличчя».
21 грудня 2018 року трапився кумедний випадок, який, втім, віддзеркалює сутність українського політичного серпентарію. «Вічно непрохідний» полковник Гриценко, який оголосив себе совістю української нації, зателефонував у Нідерланди, щоби поздоровити з днем народження соратника по боротьбі з корупцією Міхеїла Саакашвілі. Можливо, людина, розумніша за Анатолія Степановича, не стала б цього робити. Бо батоні Міхеїл має стійку репутацію міжнародного афериста, а пан Анатолій зібрався балотуватися в українські президенти й зайвий раз виставляти себе убогим ідіотом йому зараз ні до чого. Але дружина Анатолія Степановича, яка зазвичай вирішує, з ким Гриценкові можна спілкуватись і про що треба говорити, цього разу, вочевидь, була обтяжена якимись нагальними справами – можливо, рахувала гроші, отримані за розміщенні замовних публікації в «Дзеркалі тижня», а, може, писала статтю про тяжку долю чесної та непідкупної української журналістики.
Видатні успіхи президента України Петра Порошенка на теренах церковного будівництва переконливо свідчать не лише про те, що Конституція – це нікчемний папірець, а сама Україна становить собою феодальну державу, де втілений принцип «чия влада – того й віра». Скликання 15 грудня 2018 року Собору Київської митрополії Константинопольської православної церкви під фактичним головуванням Арбітра Нації стало вагомим приводом для того, щоби вимагати від реформованого українського правосуддя, нарешті, розглянути адміністративний позов, поданий у листопаді 2005 року двома адвокатами – Андрієм Портновим і Сергієм Петрашком – до Шевченківського районного суду Києва. Позивачі, вражені неймовірними християнськими чеснотами тодішнього Секретаря Ради національної безпеки та оборони України Петра Порошенка, зажадали від Державного комітету в справах релігій вжити заходи до прижиттєвої канонізації Петра Олексійовича.
У 2002 році історична наука зазнала тяжкої втрати. У Донецьку накладом у півтори тисячі примірників у суперобкладинці та з передмовою голови Донецької обласної державної адміністрації Віктора Януковича вийшла друком книжка, яка могла би стати ілюстрацію до популярного колись у колах істориків КПРС афоризму: «Історія – це політика, обернена назад». Могла би, але не стала, оскільки оминула, попри помітний тираж, увагу наукової громадськості шахтарського міста. У вільний продаж видана державним коштом книга не надходила, а чомусь розійшлася виключно серед співробітників Управління Служби безпеки України в Донецькій області.
Давно в пам’яті народній стерлись прізвища урядовців часів президента Віктора Ющенка, новітні скандали заступили скандали колишні, але постать «вічно непрохідного» полковника Анатолія Гриценка досі згадується кожного разу, як тільки мова заходить про розкрадання військового майна та підрив обороноздатності держави.
Хроніки Українських Йолопів 