Це інтерв’ю було записано у травні 2005 року з Олександром Петровичем Сапуном – людиною, роль якої в формуванні судової системи радянської України з 1970 по 1986 рік важко переоцінити. Олександр Петрович прийшов на роботу в Міністерство юстиції УРСР у 1951 році – зразу після закінчення юридичного факультету Київського державного університету. У зв’язку з ліквідацією Міністерства в 1963 році (під кінець хрущовської реформи спочатку були ліквідовані союзні міністерства, потім – міністерства в союзних республіках) Сапун був призначений директором Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. У грудні 1970 року, після відновлення Мінюсту Української РСР, Олександр Петрович повернувся на попередню роботу, був затверджений членом колегії Міністерства і впродовж 16 років – з 1970 по 1986 рік – очолював Управління кадрів Міністерства юстиції УРСР. Але ознайомившись з текстом інтерв’ю, Олександр Петрович категорично заборонив його оприлюднювати, доки він живий – мовляв, наговорив зайвого. На превеликий жаль, ця заборонена вже кілька років як не діє — у 2016 році Олександра Петровича не стало. Тож читачі тепер мають можливість почути «з перших вуст» про те, як функціонувала радянська судове система – з усіма її вадами та перевагами.
Продовжувати читання “Олександр Сапун: «Риба гниє з голови»”
Улітку 2005 року майбутній президент України, а на той час – секретар Ради національної безпеки та оборони України, Петро Порошенко мріяв відправити мене за ґрати. Кажуть, спав і бачив, як мене з заведеними назад руками ведуть по двору Лук’янівського слідчого ізолятора №13, як конвоїр повільно відчиняє двері камери та заштовхує мене всередину. Злі язики стверджували, що прокидався Петро Олексійович після таких снів у доброму настрої, зразу ж телефонував заступнику генерального прокурора України Віктору Шокіну й питав: «Вітю, ну що ти там, Бойка пов’язав?». Віктор Миколайович лише зітхав і говорив, що накопичує матеріали, але ось-ось…
Недовге, але яскраве правління президента Януковича залишило по собі не тільки нев’янучу пам’ять у серцях киян та гостей столиці, але й цілу плеяду суддів, які покинули край тополь і териконів та разом зі своїми мантіями перебрались до Києва. Кожний з них гідний занесення на скрижалі правничої науки як взірець унікальної донецької правосвідомості, але суддя Шевченківського районного суду Києва Олег Лінник, переведений до столиці указом президента Януковича від 18 липня 2011 року №764, виділяється навіть на тлі своїх земляків.
Доки політично стурбовані громадяни сперечаються, чи є справжніми записи розмов, зроблені колись у кабінеті Президента України Леоніда Кучми, доки черговий Генеральний прокурор збирає гроші на чергову експертизу „плівочок”, мусимо відповідально заявити – ніякої експертизи не потрібно. Бо ще в 2003 році з Запоріжжя абсолютно безкоштовно надійшло підтвердження того, що записи є справжніми, а вміщені на них розмови повністю відповідають дійсності.
Ця історія трапилась ще за царя Панька, коли дерева були високими, трава – зеленою, а майбутній начальник Головного слідчого управління МВС України Василь Фаринник – суддею Київського районного суду міста Донецька. Треба сказати, що в ті часи Василь Іванович мав репутацію порядної людини, вільнодумця й трохи опозиціонера. Принаймні, в юридичних колах Донеччини довго пригадували, як він у 90-х роках задовольнив позов адвоката Сергія Салова до держави Україна про виплату вкладу в колишньому Ощадбанку СРСР, проіндексованого відповідно до рівня інфляції.
Суддя Ворошиловського районного суду Донецька Олександр Прокопович Мусієнко мав безліч чеснот: був невибагливим до умов утримування, брав корм з рук, міг винести будь-яке судове рішення без огляду на всілякі формальності типу Конституції та законів України. Але була в нього й одна вада. Він абсолютно не знав української мови. Тобто, взагалі. У буквах ледь орієнтувався. Наприкінці 1990-х років та ще й у Донецьку ця особливість організму Олександра Прокоповича йому сильно не дошкуляла, аж доки однієї лихої години на розгляд до судді Мусієнка не потрапила моя позовна заява.
В юридичних колах Донеччини колись побутувала легенда, що на початку 2000-х років тодішній голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Васильович Кондратьєв на обласній конференції суддів закликав жерців Феміди розглядати справи за моєю участю, як виняток, відповідно до закону. Треба сказати, що судді в більшості своїй цієї рекомендації дотримувались і на скандал намагались не нариватись.
Як іронічно помітив класик, людей зіпсувало квартирне питання. Немає такого злочину, який би одна людина не вчинила щодо іншої заради навіть не даху над головою, а лише кількох додаткових квадратних метрів кухні: від підроблення документів до вбивства з особливою жорстокістю. А про судові тяжби годі й казати…
Якщо я колись почну писати спогади, то чільне місце в них посяде історія про те, як я в судовому порядку виселяв з квартири племінницю судді Конституційного Суду України. Втім, сильно підозрюю, що до того поважного віку, коли люди всідаються за мемуари, я з таким послужним списком просто не доживу – приб’ють раніше. Тож не стану відкладати на непевне майбутнє те, що можна зробити сьогодні, і розповім про цю, воістину, видатну епопею.
Хроніки Українських Йолопів 